Технологія виконання штукатурних робіт полягає в послідовному виконанні таких операцій:

  підготування поверхні (зрубування напливів розчину, очищення);

  змочування поверхні;

  механізоване нанесення шарів набризку та ґрунту з розрівнюванням останнього;

  механізоване нанесення накривального шару;

  затирання його, нанесення штукатурки на лутки й одвірки;

  розрізання рустів (швів між панелями перекриттів на стелі).

 

Штукатурка, як монолітне покриття будівельних конструкцій, призначається для створення рівних, гладеньких або спеціально оброблених рельєфних поверхонь, захисту конструкцій від атмосферних опадів, протипожежного захисту, поліпшення теплотехнічних, звукоізоляційних та інших властивостей (створення відповідної повітронепроникності стін і захищення конструкцій від впливу агресивних середовищ в той час, коли інші способи недоцільні), створення необхідних санітарно-гігієнічних і естетичних умов в інтер’єрах будівель і споруд та в зовнішньому опорядженні поверхонь.

 

Штукатурка наноситься на кам’яні, дерев’яні, бетонні, саманні, глинобитні та інші поверхні.

Виходячи з призначення і в залежності від властивостей складових розчинів та виду обробки поверхні, штукатурні покриття наносяться:

  звичайні – для опорядження внутрішніх поверхонь стін житлових і громадських будівель, приміщення яких експлуатуються в нормальних температурно-вологісних умовах. Виконуються цементними, вапняними, глиняними, вапняно-гіпсовими та іншими розчинами. Поверхні, що поштукатурені звичайними розчинами, фарбуються водяними або неводяними малярними сумішами, обклеюються шпалерами;

  декоративні – для опорядження фасадів, а також поверхонь (внутрішніх) будівель громадського призначення (холи, вестибюлі тощо). Виконуються кольоровими розчинами до складу яких входить кам’яний дрібняк, скло, слюда або інші декоративні заповнювачі. Поштукатурені поверхні можуть бути гладенькими, мати характерну структуру або імітувати декоративний природний камінь;

  спеціальні – для виконання захисних функцій: гідроізоляції (водонепроникні, водовідштовхувальні), теплоізоляції, звукоізоляції, хімічної стійкості, рентгенозахисту, торкрет-штукатурки.

Звичайні штукатурки залежно від товщини штукатурного шару, способу його нанесення та якості опорядження поділяються на такі три категорії якості: проста, поліпшена і високоякісна.

 

Поліпшену штукатурку "під правило" рекомендується застосовувати в житлових, деяких лікарняних, шкільних та інших громадських будівлях масового будівництва. Вона складається з трьох шарів – набризку, ґрунту і накривки, що мають загальну товщину 15 мм.

 

Високоякісну "маячну" штукатурку застосовують для опорядження театрів, палаців культури, залізничних станцій, міських готелів, музеїв, унікальних споруд, деяких багатоповерхових житлових будівель, що зводяться за індивідуальними проектами та інших капітальних будівель І класу. Цей вид штукатурки – багатошаровий: набризк, два шари ґрунту і накривка, що має загальну товщину 20 мм. Поверхня ґрунту розрівнюється по маяках, поверхня накривального шару затирається терткою.

 

При влаштуванні звичайної штукатурки і нанесенні штукатурного розчину форсункою пневморозпилюванням дозволяється наносити одношарове штукатурне покриття товщиною до 10 мм, але тільки за умови, що виконана попередня підготовка і зроблене вирівнювання нерівностей на поверхні стін штукатурним розчином.

Рис. 2.5.1. Пневморозпилювач для штукатурки

 

Нанесений штукатурний розчин розрівнюється і загладжується правилами і напівтертками.

Штукатурний розчин накидають кількома шарами, причому кожний новий шар слід наносити після того, як почне тужавіти попередній. Як правило, штукатурне покриття складається з трьох шарів: набризк, ґрунт, накривка. Влаштовують також одношарове штукатурне покриття, яке наноситься за один прийом на проектну товщину (15..20 мм).

Лицьовий шар штукатурки обробляють у пластичному, напівпластичному або твердому стані.

 

 

Сучасне будівництво не можливо уявити без застосування полімермінеральних сухих сумішей, як матеріалів повної заводської готовності. Сухі суміші в порівнянні з традиційними розчинами та бетонами характеризуються рядом позитивних факторів (відмінностей):
– мінімумом завершальних технологічних операцій для приведення сухих сумішей в робочий стан (змішування з водою);
– зменшенням втрати розчинів на 5-7% за рахунок порційного дозування;
– економії цементу на 10-15% внаслідок використання пластифікувальних і повітрозатягувальних домішок;
– стабільністю технологічних, фізико-механічних та експлуатаційних параметрів внаслідок точного дозування компонентів і їх ефективного
змішування;
– підвищенням продуктивності праці в 1,5-3 рази шляхом покращення пластичних властивостей розчинових сумішей та механізованого виконання робіт;
– зниженням транспортних витрат на 10-15% та покращенням якості робіт при одночасному зниженні трудомісткості технологічних процесів.

На відміну від традиційних матеріалів, що готові до застосування, використання сухих будівельних сумішей дає можливість наносити покриття як товстими шарами (за традиційною технологією), так і тонкими шарами (товщина шару 0,5-0,6 мм). При цьому необхідно відмітити, що найбільший ефект від застосування сухих полімермінеральних сумішей досягається при виконанні робіт нанесенням покриттів тонкими шарами. Технологічний процес виготовлення сухих будівельних штукатурних сумішей дозволяє виготовляти суміші з оптимальним гранулометричним складом заповнювачів – наповнювачів з точним дозуванням складових суміші. Внаслідок цього забезпечується вища якість сухих сумішей та розчинів на їх основі. Разом з цим, з’являється можливість виготовлення сумішей з унікальними властивостями: високоміцні і швидкотвердіючі розчини, високозносостійкі покриття, ізоляційні матеріали і т.ін.

Сухі суміші являються мобільними матеріалами, в яких на відміну від традиційних матеріалів, що готові до застосування, відсутні технологічні
обмеження за відстанню транспортування. Сухі суміші, які доставляються на будівельний майданчик за умови додержання правил транспортування та зберігання, можуть знаходитися протягом тривалого часу (до 6 місяців), не змінюючи своїх властивостей і використовуватися невеликими порціями по мірі необхідності. Транспортування та зберігання сухих сумішей можна виконувати як при високих, так і при низьких температурах. Висока мобільність сухих сумішей дозволяє оптимізувати технологію виконання штукатурних робіт, порційно витрачаючи суміш по мірі необхідності, та виконувати роботи в умовах великої віддаленості від промислової бази.

Завдяки зазначеним перевагам та унікальним технологічним якостям полімерні сухі суміші застосовуються при виконанні різних видів будівельних робіт.

Найбільший об’єм застосування припадає на такі види робіт: нанесення захисних декоративних покриттів; штукатурні, облицювальні роботи; улаштування підлоги; ізоляційні, мурувальні, монтажні, малярні та інші роботи.

Проблема створення сухих сумішей для ремонту залізобетонних конструкцій обумовила постановку і вирішення таких задач:
– розроблення нових високоефективних полімермінеральних матеріалів різноманітного призначення та технологій їх виготовлення;
– створення ресурсо- та енергозберігальних технологій та технічних рішень виконання будівельних і ремонтних робіт з використанням сухих сумішей, улаштування захисних і декоративних покриттів;
– розроблення нормативно-технічної документації та застосування розроблених полімермінеральних матеріалів в будівництві.

Компоненти, які використовуються для виготовлення сухих сумішей, дуже різноманітні за номенклатурою і властивостями. Кожний компонент надає наперед визначені якості готовим сухим сумішам і розчинам, які виготовлені на їх основі.

Особливе значення відіграють полімерні порошкоподібні компоненти – органічні в’яжучі, які надають будівельним штукатурним розчинам принципово нові властивості і надають можливість застосовувати цементні або гіпсові розчинові суміші в тонких шарах.

Мінеральні в’яжучі при гідратації забезпечують високу міцність при стискуванні, але не можуть працювати на розтягування при згинанні.

Полімерні в’яжучі при диспергації утворюють в порах цементного каменю еластичні плівки, тому модифіковані ними будівельні розчини протистоять великим деформаційним навантаженням і мають значний опір до стирання, що є надзвичайно важливим при ремонті залізобетонних конструкцій.

Розчини на основі мінеральних в’яжучих мають необхідну адгезійну міцність до матеріалів, які мають близьку до них хімічну будову та структуру, наприклад, до бетону та цегли, але погане зчеплення із складними основами, які не вбирають вологу – глазурована кераміка, пластик, метал, пінополістирол і т.ін. Полімери в будівельних розчинах виявляють високі клеючі властивості до основи. Мінеральні композити є гідрофільними матеріалами, що призводять до зниження їх морозостійкості та довговічності. Модифікація в’яжучими забезпечує розчинам регламентоване водопоглинання та паропроникність, а також зменшує ризик утворення висолів.

Твердіння цементу та гіпсу відбувається в результаті їх гідратації, але при тонкошаровому нанесенні розчинових сумішей вода швидко вбирається пористою основою або випаровується.

Метилцелюлоза як пластифікувальна добавка утримує воду силами міжмолекулярної взаємодії (Ван-дер-Вальса), які приблизно відповідають теплу випаровування та енергії капілярної дифузії води. Метилцелюлоза забезпечує рівномірність та більшу теплоту гідратації мінеральних в’яжучих. Будівельні штукатурні розчини на основі сухих сумішей представляють собою гетерогенні колоїдні системи, де суцільною фазою є водні розчини. З витратою води в розчинових сумішах різко зростає внутрішнє тертя та опір зсуву, що призводить до значних труднощів при роботі з розчиновими сумішами при їх нанесенні тонкими шарами. Добавки метилцелюлози дозволяють водній системі виконувати роль ковзного змащування, при цьому суттєво покращується реологія розчинової суміші, тривалість її коригування, відкритого часу та легкоукладальність. Витрата метилцелюлози залежить від запланованої товщини шару нанесення розчинової суміші. При нанесенні розчинової суміші товстим шаром небезпечним є передозування, тому що при цьому покриття твердіє нормально, а усередині нанесеного шару залишається незатверділа розчинова суміш. При недостатній кількості метилцелюлози створюються умови для утворення тріщин.

За допомогою спеціальних добавок стає можливим надавати розчиновим сумішам і інші властивості, такі як пористість, тіксотропність, розріджувальний ефект і т.ін.

Полімерні порошки суттєво відрізняються від гідравлічних в’яжучих мінерального походження. Модифікація порошками дозволила створити нові удосконалені технології використання сухих композицій для тонкошарової технології улаштування декоративних штукатурних покриттів, гідроізоляції і т.ін., при яких товщина шару розчинової суміші досягає 0,5-6 мм. Під час приготування розчинової суміші (перемішуванні) полімерні частки порошку диспергуються самостійно без коагуляції з частками гідравлічного мінерального в’яжучого. При цьому досягається хороша рухливість окремих компонентів розчинових сумішей, яка, в свою чергу, визначає технологічність розчинової суміші, що в кінцевому результаті призводить до отримання розчинів з унікальними властивостями. Уведення полімерного порошку і збільшення співвідношення полімер-цемент призводить до якісної зміни структури полімермінеральної композиції і суттєво впливає на властивості розчину.

Порошкоподібний полімер редиспергується і заповнює при твердінні розчину не тільки порожнини та мікропорожнини, які являються слабкими місцями мінерального в’яжучого, але й утворює на частках гідратованого в’яжучого еластичні мембрани.

При відсутності полімеру в цементно-піщаному розчині помітні пори. Коли співвідношення цемент-полімер перевищує 0,2, полімер починає заповнювати не тільки дефектні місця, але й створює в цій системі безперервну структуру.
При цьому частки полімерної дисперсії, які утворилися при редиспергуванні порошку у водній фазі, розподілені статистично серед часток цементу розчинової суміші. Утворення водно-цементного гелю супроводжується з’єднанням часток дисперсії і утворенням плівки, міцність на розрив якої більша 0,5 МПа, тобто значно перевищує міцність на розрив затверділого розчину.

Склад полімерних декоративних штукатурок наведений в табл. 8.

Таблиця 8. Склади полімерних декоративних штукатурок

 

Процентне співвідношення цементу і гашеного вапна змінюється у відповідності до висунутих вимог: найвищий вміст цементу підвищує міцність на стиснення, ударну міцність і водозахисні властивості, але поруч з цим має найбільшу схильність до утворення тріщин внаслідок стиснення. Карбонатні наповнювачі, такі як мармурова крихта або вапняк, у декоративних штукатурках можуть бути використані додатково або замість кварцових пісків. На пористих або дуже водопоглинальних поверхнях необхідно застосовувати ґрунтовки (праймери) у вигляді розчинних у воді полімерів.

Основні фізико-механічні характеристики декоративних штукатурок наведено в табл.9.

Таблиця 9. Основні фізико-механічні характеристики декоративних штукатурок

Таблиця 10. Класифікація сухих сумішей для штукатурних робіт

 

Цементні сухі штукатурні суміші всіх груп повинні:
– при виконанні зовнішніх робіт забезпечувати високу стійкість покриттів до впливу вологи і різних кліматичних факторів, у тому числі негативних і підвищених температур;
– при виконанні зовнішніх робіт мати коефіцієнт водопоглинання не більший 0,2 кг/м2·год0,5 (група Ш3);
– легко наноситись і вирівнюватись.

Основні фізико-механічні характеристики цементних сумішей усіх груп наведені в табл. 3.12.
Сухі гіпсові суміші (група Ш2) призначені для опорядження внутрішніх поверхонь приміщень. До їх складу входять гіпс, вапно, наповнювачі, полімерні модифікувальні компоненти, сповільнювачі тужавлення та інші домішки.

Сухі гіпсові суміші повинні:
– не руйнуватися при періодичному короткочасному зволоженні;
– забезпечувати можливість регулювання процесу тужавлення в широкому часовому діапазоні (1-2 год.).

Таблиця 3.11. Основні фізико-механічні характеристики цементних сумішей

 

Сухі штукатурні суміші “Церезіт” за своїм складом і призначенням виготовляється різних марок.

Штукатурна гладь СТ 27 використовується для покриття тонким шаром звичайних штукатурок на стелі і стінах усередині споруд з метою отримання ідеально рівної і гладенької поверхні. Прошліфована наждачним папером надає стінам сніжно-білу, матову, гладеньку поверхню. Може бути пофарбованою будь–якими фарбами для мінеральних основ. Розбавлена великою кількістю води може використовуватись як структурна фарба. Не містить гіпсу. Може використовуватись для приклеювання до стін різноманітного роду плит та
будівельних елементів, що виготовлені із гігроскопічних та пористих матеріалів (гіпсові та декоративні плити із стіропору). Її не слід застосовувати в місцях, які зазнають постійного зволоження, а також для підлоги. Штукатурка є екологічно чистою.

Суміш СТ 28 використовується для мурувальних і штукатурних робіт.
Полегшує роботу і усуває необхідність складування цементу, вапна та піску.
Розчин особливо придатний для виконання невеликих ремонтів. Відрізняється поліпшеною адгезією з основою і високою міцністю. Призначається для використання усередині та зовні будівель. Суміш є екологічно чистою.

Мінеральна шпаклівка для штукатурки СТ 29 використовується для ремонту пошкоджених цементно-вапняних штукатурок, заповнення заглиблень, подряпин та тріщин на стінах та стелі, а також для вирівнювання цих поверхонь. Може використовуватись також для нанесення нової штукатурки. Має світло-сірий колір.
Призначена для використання усередині та зовні будівель. Її не слід використовувати для ремонту основи під підлогу. Шпаклівка є екологічно чистою.

Штукатурка декоративна біла СТ 35 – мінеральний розчин для виконання тонкошарової декоративної штукатурки. Містить зерна товщиною близько 3,5 мм.
Утворює “короїдну” фактуру при затиранні терткою. Штукатурка призначена для використання як традиційної штукатурки або на розчин СТ 85 при утепленні будівель за системою VWS. Поверхня, що оброблена такою штукатуркою, може бути пофарбованою мінеральними фарбами. Призначена для використання усередині та зовні будівель. Штукатурка має білий колір. Паропроникна, стійка до кліматичних перепадів і пошкоджень, гідрофобна, екологічно чиста.

Штукатурка декоративна кольорова СТ 35 – мінеральний розчин для виконання тонкошарової декоративної штукатурки. Містить зерна товщиною близько 3,5 мм.
Утворює “короїдну” фактуру при затиранні терткою. Штукатурка призначена для використання як традиційної штукатурки або на розчині СТ 85 при утепленні будівель за системою VWS, для використання усередині та зовні будівель.
Виготовляється чотирьох кольорів. Паропроникна, стійка до кліматичних перепадів і пошкоджень, гідрофобна, екологічно чиста.

Штукатурка структурна біла СТ 36 – мінеральний розчин для виконання тонкошарової декоративної штукатурки. Містить зерна товщиною близько 2 мм.
Наноситься валиком або іншим інструментом. Може наноситись розпилювачем.
Штукатурка призначена для використання усередині та зовні будівель.
Виготовляється чотирьох кольорів. Може бути пофарбованою мінеральними фарбами. Паропроникна, стійка до кліматичних перепадів і пошкоджень, гідрофобна, екологічно чиста.

Штукатурка сіра СТ 37 – ґрунтовочна цементно-вапняна штукатурка під тонкошарові декоративні штукатурки. Призначена для вирівнювання стін, заповнення порожнин, гладенького затирання, використання усередині та зовні будівель. Штукатурка є екологічно чистою.

Штукатурка декоративна СТ 39 – мінеральний розчин для виконання тонкошарової декоративної штукатурки для стін і стелі. Не містить крупних зерен.
Штукатурка надає необмежені можливості для одержання різноманітних фактур в залежності від використовуваного інструменту (валик, щітка, кельма і т.ін.), приховує дрібні тріщини на основі, може бути пофарбованою. Призначається тільки для внутрішніх приміщень. Паропрониклива, стійка до стирання, екологічно чиста.

Штукатурка смоляна декоративна біла СТ 68 – суміш для виконання тонкошарових кольорових (декоративних) штукатурок. Містить зерна товщиною близько 2,5 мм. Отримує “короїдну” фактуру при затиранні терткою.
Призначається для використання на традиційні штукатурки або на розчин Ceresit СТ 85 при утепленні будівель методом “легкий-мокрий”, для використання усередині та зовні будівель. Штукатурка є екологічно чистою.
Штукатурка смоляна декоративна кольорова СТ 68 – суміш для виконання тонкошарових кольорових (декоративних) штукатурок. Містить зерна товщиною близько 2,5 мм. Утворює “короїдну” фактуру при затиранні терткою. Штукатурка призначена для використання як традиційної штукатурки або на розчині Ceresit СТ 85 при утепленні будівель методом “легкий-мокрий”, усередині та зовні будівель.
Виготовляється тридцяти шести кольорів. Штукатурка є екологічно чистою.

Штукатурка смоляна структурна біла СТ 69 – суміш для виконання тонкошарових кольорових (декоративних) штукатурок. Містить зерна товщиною близько 0,8 мм. Штукатурка призначена для оброблення різними інструментами або нанесення розпилювачем. Її також можна затирати терткою “гострим” способом.
Використовується як традиційна штукатурка або на розчині Ceresit СТ 85 при утепленні будівель методом “легкий-мокрий”, усередині та зовні будівель.
Штукатурка є екологічно чистою.

При опорядженні фасадів декоративними штукатурками перед їх нанесенням міцні бетонні або полімерцементні основи потрібно зволожувати, а цегляні та цементно-піщані – просочити ґрунтовками на основі синтетичних смол і модифікувальних домішок.

Поверхні конструкцій, що підлягають обштукатурюванню, мають бути підготовленими для цього покриття.

Ґрунтовки наносять на суху основу щіткою або валиком. Тривалість висихання ґрунтовки залежить від температури й вологості навколишнього повітря і становить 3-6 годин. Для надання поверхні однотонної структури слід застосовувати фарбні ґрунтовки.

Сухі штукатурні суміші змішують з водою безпосередньо перед нанесенням розчину. Для перемішування застосовують електродриль з насадкою. Суміш перемішують до одержання однорідної пастоподібної маси.
На зволожені або прогрунтовані поверхні штукатурні розчинові суміші потрібно наносити шпателем або терткою із нержавіючої сталі. Наносяться вони на основу суцільним шаром товщиною 1,5-5 мм в залежності від марки.
У разі перерви в роботі потрібно вздовж смуги, де планується закінчення роботи, приклеїти липку стрічку, нанести на неї штукатурку і надати їй бажаної структури, потім стрічку видалити разом із залишками свіжої штукатурки. По можливості, слід уникати горизонтальних швів.

Після нанесення штукатурної розчинової суміші, в момент початкового тужавлення (5-30 хв.) потрібно сформувати фактуру штукатурного покриття. У цей час розчинова суміш не прилипає і не тягнеться за інструментом (шпателем, щіткою, терткою, валиком і т.ін.).

Виконуючи фасадні опоряджувальні роботи, слід уникати укладання штукатурної розчинової суміші під час дощу та на дуже нагріті поверхні.
Свіже фасадне покриття на основі штукатурного розчину, що приготовлений із сухих сумішей, потрібно протягом 3 діб захищати від опадів, а також від надмірного висихання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У сучасному будівництві в’яжучі матеріали – найголовніший будівельний матеріал і сировина для одержання інших матеріалів і виробів. 

Найпростішими природними в'яжучими, які використовують для штукатурних робіт, є глина, гіпс, вапно. Їх застосовують з давніх часів. У сучасному будівництві також використовують велику кількість неорганічних (мінеральних) і органічних (бітумних, полімерних) в’яжучих із найрізноманітнішими властивостями.

 

Основні характеристики в’яжучих матеріалів – міцність, швидкість твердіння і тривалість тужавіння (тобто час, доки в’яжучий матеріал залишається пластичним). 

Мінеральними в’яжучими називають порошкоподібні речовини, які при змішуванні з водою утворюють пластичну легкоформовану масу (“в’яжуче тісто”), яке поступово твердіє до каменеподібного стану. 

Розрізняють повітряні й гідравлічні в’яжучі. 

Повітряні в’яжучі – речовини, які твердіють і зберігають свою міцність лише на повітрі. До них належать: глина, гіпсові в’яжучі, повітряне вапно. Глину як в’яжучий компонент використовують у місцевому сільському будівництві для штукатурних і мурувальних розчинів. З глини з додаванням соломи одержують також матеріал для мурування стін. Завдяки високій пластичності і здатності утримувати воду глина слугує як добавка до цементу у будівельних розчинах.

Гіпсові в’яжучі – речовини, які одержують термічним обробленням гіпсової сировини. Гіпс при твердінні розширюється. Це дає змогу застосовувати його, на відміну від інших в’яжучих, без заповнювачів. Недоліком гіпсових в’яжучих є їх гігроскопічність.

Вапно – один із найдавніших в’яжучих матеріалів. Сировиною для його одержання слугують гірські породи: вапняк, доломіт, крейда. Одержують вапно обпалюванням цих порід у спеціальних печах. Шматки обпаленого вапна – грудкове вапно – гасять водою. Велика кількість теплоти, що виділяється при цьому, різко підвищує температуру вапна і води, яка може навіть закипіти (тому негашене вапно називають киплячим).

З негашеного грудкового вапна методом розмелювання його в кульових млинах одержують негашене порошкоподібне вапно.

Залежно від маси води, яку взяли для гасіння вапна, можна одержати: 

– гідратне вапно (пушонку), якщо води беруть 50...75% від маси вапна, тобто стільки, скільки необхідно для перебігу реакції гідратації (процесу гасіння);

– вапняне тісто, якщо води беруть у 3-4 рази більше, ніж вапна; 

– вапняне молоко, якщо води беруть у 10 разів більше, ніж вапна.

Вапняне тісто дуже пластичне. При тривалому твердінні вапно набуває досить високої міцності. Основний недолік вапна – низька водостійкість.

Гідравлічні в’яжучі – речовини, які твердіють і зберігають міцність як на повітрі, так і у воді. До цієї групи належать: гідравлічне вапно, портландцемент та його різновиди.

Будівельне гідравлічне вапно – продукт помірного обпалювання вапнякових порід із вмістом глини 8-20%. Гідравлічне вапно, що змочене водою, повністю гаситься, утворюючи пластичне тісто. На відміну від повітряного гідравлічне вапно швидше твердіє, набуваючи з часом водостійкості. Використовують його для одержання низькомарочних розчинів та бетонів. Недоліками гідравлічного вапна є низька міцність і морозостійкість.

Цементи – найпоширеніший гідравлічний в’яжучий матеріал. Наша промисловість випускає більше 30 видів цементу. Найбільший обсяг випуску (близько 66%) припадає на портландцемент.

Сировинна суміш для одержання цементу складається із 75% вапняку і 25% глини. В результаті обпалювання її у печі одержують портландцементний клінкер. Його перемелюють у кульових млинах, додаючи 3-5% гіпсового каменю, і одержують цемент.

 

Промисловість на основі портландцементного клінкеру випускає багато різновидів портландцементу, які задовольняють різноманітні вимоги сучасного будівництва:

– швидкотвердіючий портландцемент (ІІІТЦ), який відрізняється швидким зростанням міцності у перші дні твердіння;

– пластифікований портландцемент (розчини та бетони, які одержують на такому цементі, мають високу пластичність, міцність і морозостійкість);

– гідрофобний портландцемент (бетонні і розчинові суміші на цьому цементі відрізняються підвищеною морозостійкістю і водонепроникністю);

– сульфатостійкий портландцемент;

– білий і кольорові портландцементи (застосовують для опоряджувальних робіт);

– шлакопортландцемент (має високу корозійну стійкість);

– пуццолановий портландцемент (застосовують для гідротехнічного будівництва, оскільки він має високу водостійкість).

Промисловість випускає також спеціальні види цементів: глиноземний, розширювальний і безусадочний, кислототривкий.

 

Будівельним розчином називають матеріал, що одержаний в результаті затвердіння правильно підібраної суміші в’яжучої речовини (цементу, вапна), дрібного заповнювача (піску) і води, а в необхідних випадках і спеціальних добавок. Суміш до затвердіння називають розчиновою сумішшю.

Таблиця 1. Розчини для звичайної штукатурки

 

Таблиця 2. Склад кольорових вапняно-піщаних штукатурних сумішей, % за масою

Таблиця 3. Склад кольорових вапняно-цементних сумішей, % за масою

Таблиця 4. Склад сумішей для кам’яних штукатурок, % за масою

Таблиця 5. Склад кольорових комбінованих сумішей, % за масою

Таблиця 6. Склад цементно-піщаних гідроізоляційних розчинів

 

Таблиця 7. Склад розчинів для кислотостійких штукатурок, в частинах за об’ємом

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Штукатурні роботи належать до одного з основних видів опоряджувальних робіт. Це технологічний процес покриття конструкцій або їх елементів шаром різноманітних за складом будівельних розчинів (мокра штукатурка) або гіпсокартонними листами (суха штукатурка).

 

Виконують штукатурні роботи з метою вирівнювання поверхні конструкцій та надання їм належної макроструктури для подальших опоряджувальних робіт (звичайне оштукатурювання), вирівнювання поверхні з одночасним створенням декоративних якостей (декоративне оштукатурювання), а також утворення спеціальних властивостей (спеціальне оштукатурювавння).

 

Штукатурка – це затверділі шари будівельного розчину, який наноситься на стіни, перегородки й стелі будинків в рідкому або пластичному стані одним, двома або трьома прийомами для поліпшення тепло- та звукоізоляційних властивостей конструкцій, захисту зовнішніх стін від руйнівної дії атмосферних опадів, а дерев’яних стін – від займання.

 

Штукатурні роботи полягають у замонолічуванні стиків, швів, щілин на поверхнях основи, забезпеченні на ній захисного покриття. Штукатуренням вирівнюють поверхні стін і стелі, а також готують їх для наступного фарбування або іншого виду опорядження.

 В залежності від області застосування штукатурки її класифікують:

 за призначенням – звичайна, декоративна та спеціальна (термо-, звуко- та гідроізоляційна, захисна (від різних шкідливих впливів), армована тощо);

 за видами в’яжучого – цементна, цементно-вапняна, вапняна, вапняно-глиняна;

 за складністю та якістю виконання – проста, покращена, високоякісна;

 за технологією нанесення розчину – мокра (монолітна), що наноситься у вигляді розчину механізованим способом або вручну, і суха – з гіпсокартону. Виконання монолітної штукатурки полягає у пошаровому нанесенні, розрівнюванні і загладжуванні розчину на поверхні будівельних конструкцій.

Суха штукатурка – це гіпсокартонні листи, які прикріплюють до поверхні. Застосовують суху штукатурку для опорядження внутрішніх приміщень.

Рис. 2.1.1. Монтаж сухої штукатурки

 

Проста штукатурка складається з набризку та ґрунту і застосовується для згладжування нерівностей будівельних конструкцій. Виконують її для оштукатурювання тимчасових будівель, а також стін підвальних і цокольних поверхів.

Поліпшена штукатурка складається з набризку, ґрунту й накривки. Застосовують її в житлових і громадських, іноді в промислових будівлях.

Високоякісна штукатурка складається з набризку, ґрунту і накривки й виконується по маяках. Застосовують у громадських будівлях і житлових будинках І класу.

Звичайну штукатурку застосовують для опорядження зовнішніх поверхонь і внутрішніх приміщень. Після її висихання поверхню можна фарбувати або обклеювати шпалерами.

Декоративну штукатурку застосовують в основному для опорядження фасадів. Для приготування цього виду штукатурки застосовують кольорові цементи, мармурове борошно чи крихту, слюду та інші матеріали.

Спеціальна штукатурка за своїм призначенням може бути теплоізоляційною, акустичною, гідроізоляційною, водовідштовхувальною, хімічно стійкою, рентгенозахисною та інших видів.

 

Приготування розчинів. Закриті приміщення, у яких виконуються роботи з пилоподібними в’язкими (цемент, вапно, гіпс і т.ін.), а також місця встановлення машин для роздрібнювання, розмелювання і просіювання матеріалів, що йдуть для розчинів, повинні бути обладнаними вентиляцією або пристроями, що попереджають розпилювання матеріалів.

При виконанні робіт з меленим негашеним вапном можуть допускатися до роботи робітники, які одержали спеціальний інструктаж і пройшли спеціальний медичний огляд (який повинен повторюватися кожні шість місяців). Роботи з приготування взимку розчинів з хімічними добавками повинні виконуватися з дотриманням вказівок, що є спеціальними для кожної хімічної добавки із вживанням застережних заходів проти опіків, а також проти ушкодження очей робітників.

Управління механізмами, нориями, живильниками і т.ін. на установках для перероблення вапна-кипілки, вапна-пушонки, цементу та інших пилоподібних матеріалів повинне бути винесеним в приміщення, що є недоступним для пилу. 

Сховища ямного типу для гасіння вапна (тіста) повинні бути огородженими або закритими. Вивантаження вапняного тіста зі сховищ ямного типу повинне виконуватися механізованим способом без спускання робітників у ями. 

Склярські роботи. До самостійної роботи з виконання склярських робіт допускаються тільки особи, які пройшли навчання, здали іспити кваліфікаційній комісії і одержали відповідний розряд. Крім спеціального навчання, кожний, хто приступає до роботи незалежно від виробничого стажу, повинен одержати увідний інструктаж з безпечних методів робіт безпосередньо на робочому місці. Повторення інструктажу э обов’язковим при кожному переведенні на іншу роботу або об’єкт. Крім того, склярі повинні протягом 3-х місяців пройти навчання з техніки безпеки за 6-10-годинною програмою і одержати відповідне посвідчення. Робоче місце і підходи до нього повинні бути добре освітленими і не захаращеними. Їх варто постійно утримувати в чистоті. Осколки скла необхідно збирати в шухляди і видаляти з робочого місця. Особи, які страждають запамороченням, припадками та іншими подібними хворобами, не повинні працювати зі сходів і риштувань.

Виконання робіт на висоті більшій 3 м без спеціального огородження можливе тільки із запобіжним поясом. Користуватися запобіжним поясом, на якому немає бирки із вказівкою дати випробовування, забороняється. 

Інструменти, що застосовуються для склярських робіт, повинні бути добре закріпленими на ручках. Ручка молотка повинна розширюватися до кінця для забезпечення міцної хватки. Дерев’яні косинці і лінійки для склярських робіт повинні бути гладенькими, рівними, з ручкою посередині. Леза ножів для накладання киту повинні бути тупими і чистими, без слідів корозії. При роботі з електрифікованими інструментами слід переконатися в їх справності, надійності з’єднання і увімкнення їх в електричну мережу, а також у справності заземлення. Струмопровідний провід не повинен утворювати петлі і
перекручуватися. Його слід захищати від ушкоджень підвішуванням або прикриттям.

Переносити скло потрібно збоку від нього. Нести скло, тримаючи його перед собою, а також у горизонтальному положенні забороняється. При перенесенні скла його беруть однією рукою (обов’язково в рукавицях) знизу, а іншою – зверху. Підніматися по сходах із склом у руках категорично забороняється. До місця робіт скло слід переносити у вертикальному положенні в спеціальних легких ящиках (рис.1) з тонких дощок або фанери з двома ручками. 

 

Рис. 1. Перенесення скла у ящиках і на руках

Під час роботи в жарку погоду на дахах або у жарких цехах може наступити перегрівання організму (сонячний удар). При сонячному ударі з’являється сильний головний біль, запаморочення, шум у вухах, нудота і навіть може наступити непритомність. Температура підвищується до 38°С і вище. Сприяти перегріванню тіла може товстий щільний одяг, що не пропускає випаровувань і тепла, що виділяється тілом. Тому при роботі на сонці потрібно одягати світлий, легкий одяг і світлий головний убір з великими полями або козирком. У перші дні роботи на сонці, поки організм не акліматизувався, необхідно робити часті, але короткі перерви в роботі. 

Для забезпечення охорони праці необхідно виконувати такі правила: 

– для навантаження і розвантаження скла в ящиках і контейнерах дозволяється застосовувати тільки стандартні стропи відповідної вантажопідйомності. Стропи повинні піддаватися періодичному огляду не рідше одного разу на 10 днів. Результати огляду повинні наноситися в журнал обліку і огляду строп;

– забороняється зберігати скло не в інвентарних пірамідах, притуляти ящики і контейнери зі склом до випадкових опор;

– забороняється розкроювання скла у вертикальному положенні (у ящиках);

– перенесення скла і піднімання його до місця встановлення слід виконувати в спеціальних “конвертах”; при підніманні скла підйомником “конверт” повинен бути закріпленим до огородження вантажної площадки; 

– риштування, з яких виконується засклення, повинні щодня перевірятися майстром; роботи з риштування можна виконувати тільки з дозволу майстра;

– забороняється виконувати розкроювання скла при від’ємній температурі; 

– перед розкроюванням скло встановлюють у теплому приміщенні і тільки після повного відігрівання розкроюють;

– місця, де виконуються склярські роботи, повинні бути огородженими; на огородженнях повинен бути напис, що забороняє вхід у небезпечну зону;

– забороняється спирати приставні драбини на встановлені листи скла;

– вакуум-присоси, що застосовуються при заскленні, повинні мати паспорт заводу-виготовлювача з вказівкою строку їх придатності.

При перших ознаках теплового удару потерпілого варто перенести в тінь, розстебнути комір і пояс, покласти холодний компрес на чоло. У випадку непритомності обличчя і груди потерпілого потрібно збризнути водою і дати понюхати нашатирного спирту. Після надання першої допомоги потерпілого потрібно негайно направити до лікаря. Про будь-який нещасний випадок необхідно негайно довести до відома майстра. 

Взимку склярські роботи дозволяється виконувати тільки в утеплених і опалювальних приміщеннях. Виконувати зовнішні склярські роботи при від’ємній температурі допускається тільки в тих випадках, коли неможливо зняти і перенести віконні рами.

Адміністрація і майстер зобов’язані виконувати постійний нагляд за виконанням робіт, використанням будівельних механізмів, машин, електрифікованих та інших інструментів з точки зору безпеки; боротися з
причинами виробничого травматизму; зміцнювати виробничу дисципліну, забезпечувати неухильне виконання правил техніки безпеки, виробничої санітарії і трудового законодавства; у строк і якісно виконувати розпорядження і вказівки технічної, санітарної і пожежної інспекцій.

Усі виробничі травми, що викликали втрату працездатності більше ніж на один робочий день, підлягають розслідуванню і реєстрації. Майстер або виконавець робіт, який довідався про нещасний випадок, повинен негайно сповістити про це керівника або головного інженера будівельного управління, директора підприємства, голову будь-кому або завкому, а потім, разом зі старшим інженером (інженером) з техніки безпеки і громадським інспектором протягом 24 годин розслідувати причини, що призвели до нещасного випадку, і скласти акт.

При нещасному випадку із смертельним наслідком необхідно припинити роботу до початку розслідування, а також заборонити змінювати розташування устаткування, риштування, інструментів до одержання дозволу від комісії, що виконує розслідування. 

На всіх ділянках будівництва, де це потрібно за умовами роботи, у машин і механізмів, на проїздах та в інших небезпечних місцях повинні бути вивішеними плакати, попереджувальні написи та інструкції з техніки безпеки.

Адміністрація будівництва зобов’язана забезпечувати робітників спецодягом і спецвзуттям відповідних розмірів, а також засобами індивідуального захисту у відповідності до діючих норм. 

Індивідуальні засоби захисту перед видаванням повинні бути перевіреними, а робітники проінструктованими про порядок користування ними. 

Керівники робіт (майстри, виконавці робіт) не повинні допускати до роботи осіб, що не мають відповідного спецодягу, спецвзуття і засобів індивідуального захисту.

 

Штукатурні роботи. Штукатурні роботи дозволяється починати після закінчення в необхідному обсязі всіх попередніх загальнобудівельних робіт, а також організаційних підготовчих заходів, позамайданчикових і внутрішньомайданчикових підготовчих робіт. 

Для дотримання правильної технології та організації штукатурних робіт загально-будівельні організації (ділянки) повинні своєчасно передавати під опорядження фронт робіт, що відповідає вимогам необхідної будівельної готовності будівлі в цілому або його окремих частин у відповідності до проекту виконання опоряджувальних робіт. Передавання об’єкта під опоряджувальні (штукатурні) роботи оформляють актом здавання-прийняття об’єкта або його частини, у якому відображена готовність будівельного майданчика і будівлі.

Штукатурні роботи в будівлях допускаються тільки після строків, що виключають можливість ушкодження штукатурки внаслідок осідання конструкцій.

Штукатурні роботи в залежності від методів організації будівництва, об’єктів і строків виконання робіт виконують бригадами або ланками різного кількісного і кваліфікаційного складу. 

Несприятливими факторами при виконанні штукатурних робіт можуть бути забруднення повітря робочим цементним, гіпсовим та іншим пилом, незадовільний мікроклімат на робочих місцях через контакт із вологим середовищем, роботи в неопалюваних приміщеннях, протяги.

Основними причинами виробничого травматизму при штукатурних роботах можуть бути: падіння працюючих із різних риштувань або столиків (роботи на висоті понад 1 м від підлоги учням заборонені), сковзання по залишках розбризканого по підлозі розчину, опіки при використанні розчинів із негашеним вапном, ураження електричним струмом, удари вантажем, що падає, і т.ін.

При штукатурних роботах не можна ставати на випадкові предмети (радіатори опалення, бочки, ящики і т.ін.). Забороняється застосовувати для просушування приміщення різного типу відкриті жаровні. При експлуатації електрокалориферів слід дотримуватись правил налагоджування і експлуатації електричних установок. 

Учням заборонено обслуговувати установки, які застосовуються для просушування приміщень.

Усі учні, які навчаються штукатурних робіт, повинні бути забезпеченими спецодягом, спецвзуттям, каскою відповідно до встановлених норм. При роботі в осінньо-зимовий період спецодяг часто буває вологим, тому необхідно передбачити можливість його просушування.

Заборонено використовувати в розчинах для декоративних кольорових штукатурок шкідливі для здоров’я пігменти: свинцевий сурик, свинцевий крон, мідні і миш’якові фарби і т.ін. Перед оштукатурюванням збірних перегородок необхідно перевірити міцність їх установлення. Не можна виконувати штукатурні роботи всередині приміщень, якщо в них немає чорних підлог або суцільного тимчасового настилу. Закриті приміщення необхідно вентилювати.

Штукатури, які виконують набризкування розчину вручну, повинні працювати в окулярах.

Учням заборонено працювати з розчинонасосом; забороняється перегинати живильні шланги, затягувати сальники, розбирати механізми, не впевнившись у тому, що тиск упав до нуля. 

Переносні струмоприймачі (інструменти, машини, світильники і т.ін.), які застосовують при виконанні штукатурних робіт, повинні працювати при напрузі не більшій 42 В. Всю електропроводку на висоту до 2 м від підлоги вкладають у гумові трубки, що захищені від механічних пошкоджень дерев’яним коробом. 

Електросвітильники з напругою, яка є у звичайній мережі, дозволяється встановлювати в місцях, що не доступні для тих, хто працює. При штукатурних роботах, що виконуються на відкритому повітрі і в особливо небезпечних приміщеннях, напруга повинна бути 12 В.

Для дотримання пожежної безпеки при експлуатації не можна користуватись електронагрівальними приладами без вогнетривких підставок, а також залишати їх без нагляду на тривалий час увімкненими в мережу; застосовувати для опалення приміщень саморобні електропечі; залишати під напругою електричні кабелі і проводи з неізольованими кінцями

 

 

 

 

Архітектурно-художні (естетичні) властивості Фізичні властивості Механічні властивості Хімічні властивості Комплексні властивості

 

Архітектурно-художні (естетичні) властивості. Для оцінювання декоративності опорядження необхідні такі властивості:

- блиск – здатність поверхні направлено відбивати світловий потік;

- текстура – рисунок природного матеріалу, що виражає на його поверхні характерну структуру, особливості побудови;

- фактура – видима побудова поверхні матеріалу (виробу). За характером поверхні матеріалу розрізняють дві групи фактур – рельєфні та гладенькі; 

- колір – усвідомлене зорове сприйняття, що виникає внаслідок дії потоків електромагнітного випромінювання у діапазоні видимої частини спектру.

Кольорова характеристика необхідна для оцінювання матеріалу з метою забезпечення комфорту і кольорової гармонії опорядження.

Фізичні властивості. Визначають відношення матеріалу до дії води, пари, газів, тепла, вогню, холоду, електричного струму, звукових хвиль, випромінювання, а також відношення до комплексної дії навколишнього середовища.

Атмосферостійкість – властивість матеріалу чинити опір руйнівній дії сонячного проміння, дощу, морозу, снігу, вітру та інших атмосферних факторів (наприклад, газів і пилу, що забруднюють нижні шари атмосфери). Показник враховують при визначенні терміну служби матеріалу в покритті на фасадах.

Вологовіддавання – властивість матеріалу віддавати вологу в навколишнє середовище. Вологовіддавання характеризується швидкістю виділення вологи (висихання), тобто кількістю води (у відсотках від маси або об’єму стандартного зразка), що втрачається матеріалом протягом однієї доби при відносній вологості повітря 60% і температурі 20˚С. В умовах експлуатації вологовіддавання відбувається до установлення рівноважного стану між вологістю матеріалу і повітря. Така рівновага, що називається повітряно-сухим станом, установлюється приблизно через півроку – рік після закінчення будівництва.

Вологостійкість – властивість матеріалу чинити тривалий опір руйнівній дії вологи при періодичному зволожуванні і висиханні. Цей показник – важлива експлуатаційна характеристика матеріалів конструкцій, що працюють в умовах змінного зволожування і висушування. Вологостійкість матеріалу кількісно визначають як

W = R′_cт / R_cт   ,

де R′_ст і R_ст  – межі міцності при стисненні зразків матеріалу відповідно після зволоження, висихання та у природно-сухому стані. Задовільна вологостійкість матеріалу становить 0,8...1, знижена – 0,65...0,8, незадовільна вологостійкість – менша 0,65.

Вологість – процентний вміст вологи, що віднесений до маси матеріалу в сухому стані. Показник враховують при розрахунку водоцементного відношення при добиранні складу бетону розчину і визначають як

W= (m₁− m) /m₁⋅100 ,

де m -маса сухого зразка; m₁ – маса вологого зразка.

Водопоглинання – властивість матеріалу усмоктувати й утримувати в собі воду. Водопоглинання враховують при виборі матеріалу для гідроізоляції і теплоізоляції. Водопоглинання характеризується кількістю води, яка увібрана сухим матеріалом, що цілком занурений у воду, і виражається у відсотках від його об’єму (водопоглинання за об’ємом В0). Визначається як 

В₀ = (m₁ − m)/ V⋅100    ,

де m – маса сухого зразка, г; m₁ – маса зразка, що насичений вологою, г; V – об’єм зразка у природному стані. Водопоглинання за об’ємом характеризує удавану пористість матеріалу і завжди менше 100% (звичайно в матеріалі є деяка кількість замкнутих пор).

Водопроникність – властивість матеріалу пропускати під тиском воду Цей показник є головною експлуатаційною характеристикою гідроізоляційних матеріалів. Оцінюється часом, після закінчення якого вода під тиском (500 Па) проникає у матеріал.

Водостійкість – властивість матеріалу зберігати основні фізико-механічні властивості при насиченні водою. Водостійкість пов’язана з щільністю і структурою пор. Показник враховують при виборі матеріалів для конструкцій, що працюють при тривалому впливі води. Кількісно – характеризується коефіцієнтом розм’якшення і визначається як 

K_розм = R′_cт/R_ст ,

де R′_ст і R_ст  – межі міцності при стисненні зразків матеріалу відповідно при насиченні водою й у сухому стані, Па.

В'язкість – властивість матеріалу, що знаходиться у в’язкотекучому стані, чинити опір необоротній зміні форми або об’єму. Показник враховують при приготуванні лакофарбових сумішей із заданими реологічними характеристиками. В’язкість лакофарбових матеріалів визначають за тривалістю витікання (с) певної кількості матеріалу через каліброване сопло віскозиметра.

Газопроникність – властивість матеріалу пропускати через свою товщу гази при наявності перепаду тиску. Показник необхідний при виборі лакофарбового покриття, що експлуатується в газонасиченому середовищі. Ступінь газопроникності характеризується коефіцієнтом газопроникності газу (у дм³ ), що проходить за 1 годину через стіну матеріалу товщиною 1 м і площею 1 м² при перепаді тисків у 133 Па.

Гігроскопічність – властивість матеріалу поглинати воду з повітря. Показник враховують при сушінні або зволоженні матеріалу, його зберіганні і перевезенні. Матеріали, що активно поглинають воду, називають гідрофільними, такі, що відштовхують – гідрофобними. Гігроскопічність визначається відношенням кількості води, яка поглинена матеріалом, до маси цього сухого матеріалу.

Звукоізолювальна здатність – властивість матеріалу знижувати рівень звукових хвиль при їхньому прониканні через його товщу. Оцінюється динамічним модулем пружності, що не повинен бути вищим 1,2 МПа (навантаження у 20 МПа). Показник необхідний для вибору звукоізоляційних матеріалів перекриття і огородження. Звукоізолювальна здатність огороджень вимірюється в децибелах(ДБ).

Звукопоглинальна здатність – властивість матеріалу поглинати звукові хвилі. Показник необхідний для вибору матеріалу із заданими акустичними властивостями. Кількісно звукопоглинальна здатність оцінюється коефіцієнтом звукопоглинання α, який визначається відношенням енергії звукових хвиль, яку увібрав матеріал, до загальної кількості енергії, що падає на нього.

Морозостійкість – властивість матеріалу у насиченому водою стані і при багаторазовій дії знакоперемінних температур зберігати основні властивості в заданих межах. Показник необхідний для визначення розрахункового діапазону температур, при яких можливо застосування матеріалу на фасадах. Кількісно морозостійкість характеризується кількістю циклів поперемінного заморожування і розморожування, яке може витримати насичений водою зразок; при цьому допускається зниження міцності на стиснення не більше ніж на 25% і втрата за масою не більша 5%. За ступенем морозостійкості (кількості витриманих циклів) матеріали поділяють на марки (Мрз): 10, 15, 25, 35, 50, 100, 150, 200, 300 і вище. Після заданої кількості циклів поперемінного заморожування і розморожування визначають міцність на стиснення зразків, що не мають видимих слідів руйнування, і обчислюють коефіцієнт морозостійкості як 

K_мрз = R′′_cт/R′_ст  ,

де R′_ст і R′′_ст   – межі міцності при стискуванні зразків матеріалу, відповідно після випробовування на морозостійкість і водонасичених зразків до заморожування, Па. У морозостійких матеріалів ≥ 0,75 Kмрз , що відповідає гранично допустимому рівню, зниження міцності не більше ніж на 25%.

Вогнестійкість – властивість матеріалів і виробів зберігати фізико-механічні властивості при дії вогню. Цей показник визначає пожежонебезпеку матеріалу. Вогнестійкість конструкційних матеріалів характеризується межею вогнестійкості – тривалістю (год.) опору впливу вогню до втрати міцності. 

Щільність – властивість матеріалу, яка кількісно характеризує відношення його маси до об’єму. Показник щільності необхідний для приблизних розрахунків габаритів матеріалу, товщини покрить, навантаження від них на будівлю. Визначається як

ρ = m/V ,

де m – маса матеріалу, г (кг), V – об’єм матеріалу у природному стані, тобто разом з порами, см³ (м³).

Пористість – властивість матеріалу, що характеризується ступенем заповнення його об’єму порами. За цим показником розраховують акустичні і теплотехнічні характеристики матеріалів, їхню проникність. Пористість визначається в безрозмірних одиницях або у відсотках як 

П =V_пор / V₀  ,

де V_пор – об’єм пор у матеріалі, V₀ – об’єм матеріалу.

Прозорість – властивість матеріалу пропускати світло, не змінюючи напрямку його поширення. Показник враховують при використанні полімерних матеріалів у зоні світлових променів. Визначається як

τ_пр = І′/ І₀ ,

де І′- інтенсивність світла, що пройшло вихідну поверхню;  І₀ – інтенсивність світла, що падає на протилежну поверхню матеріалу. Цей показник називають коефіцієнтом прозорості.

Радіаційна стійкість – властивість матеріалу протистояти впливу інтенсивних потоків радіоактивного випромінювання, що змінює його структуру і властивості. Показник враховують при виборі конструкційних матеріалів, що працюють в зоні іонізувальних випромінювань, для забезпечення надійного захисту від них.

Світлопроникність (або просвічуваність) – властивість матеріалу пропускати пряме і розсіяне світло. Показник необхідний при розрахунку освітленості приміщень. Цей показник характеризується коефіцієнтом світлопроникності і кількісно визначається як 

η = l / l0 ,

де l – повний світловий потік, що виходить із шару матеріалу у всіх напрямках ; l₀ – світловий потік, що падає на матеріал.

Світлостійкість – властивість матеріалу зберігати свій колір під дією світлових променів. Показник враховують при виборі світлостійких пігментів у покриттях та в’яжучих у композиціях.

Теплоємність – властивість матеріалу поглинати певну кількість тепла при нагріванні і виділяти його в навколишнє середовище при охолодженні. Показник враховують при визначенні теплотривкості зовнішніх огороджень. Теплоємність характеризується коефіцієнтом теплоємності, що дорівнює кількості теплоти в кДж, яка необхідна для нагрівання 1 кг матеріалу на 1°С.

Питома теплоємність (С) – відношення теплоємності до одиниці кількості матеріалу. Розрізняють питому теплоємність за масою (віднесену до одиниці маси) і за об’ємом (віднесену до одиниці об'єму).

Теплопровідність – властивість матеріалу передавати через свою товщу тепловий потік при різниці температур на поверхнях, що обмежують матеріал. Показник необхідний для розрахунку температурно-вологісного режиму матеріалів зовнішніх стін. Теплопровідність характеризується кількістю теплоти в кДж, що проходить за 1 годину через 1 м² матеріалу товщиною 1 м при різниці температур на протилежних поверхнях 1°С. Залежить від будови і складу матеріалу, його середньої щільності пористості і вологості.

Теплозасвоєння – властивість матеріалу сприймати тепло при коливанні температури на його поверхні. Показник враховують при виборі матеріалів для покриття підлоги. Характеризується коефіцієнтом теплозасвоєння. Для теплої підлоги цей коефіцієнт повинен дорівнювати 11,63 Вт/(м²·К).

Термостійкість – властивість матеріалів зберігати свої основні фізико-механічні характеристики і не змінювати структуру при термічних впливах. Показник враховують при виборі матеріалів, що піддаються термічним впливам. Поняття термостійкості застосовують в основному до вогнетривких і крихких матеріалів. 

Усадка – властивість матеріалу зменшуватися в розмірах (лінійна усадка) і об’ємі (об’ємна усадка) за рахунок проходження в ньому фізико-механічних процесів під впливом різних факторів: температури, вологи і т.ін. Показник враховують при готуванні штукатурних, шпатлювальних і лакофарбових сумішей, виготовленні облицювальних матеріалів.

Холодостійкість – властивість матеріалів (переважно металів і пластмас) зберігати пластичність, в’язкість та інші експлуатаційні характеристики при зниженні температури. Показник необхідний при виборі матеріалів, що експлуатуються в умовах низьких температур. Еластичність – властивість матеріалу витримувати без пошкодження вигин з площини. Показник необхідний для оцінювання експлуатаційних властивостей лакофарбових покриттів. Кількісно оцінюється у мм за мінімальним діаметром металевих стрижнів, навколо яких відбувається вигин.

Механічні властивості. Характеризують здатність матеріалів чинити опір впливу зовнішніх сил.

Деформованість – властивість твердих матеріалів змінювати форму (лінійні розміри) або об’єм під дією зовнішнього навантаження, а також власної маси, температури та інших факторів. Зміна лінійних розмірів називається відносною деформацією і визначається як

ε = 100 ⋅ Δl / l ,

де Δl – абсолютна деформація, см; l – початковий розмір зразка матеріалу, см.

Стираність – властивість матеріалу зменшуватися в об’ємі і масі під дією стиральних зусиль. Показник враховують при виборі матеріалів підлоги та інших покриттів, що піддаються тертю. Кількісно стираність оцінюється в г/см² і визначається як

U = (m − m₁) / S,

де m і m1 – маса зразка відповідно до і після стирання, г; S – площа стирання, см².

Міцність – властивість матеріалу (виробу) чинити опір руйнуванню або пластичному деформуванню під дією зовнішніх навантажень. Показник необхідний для оцінки тримальної спроможності матеріалу в конструкції. Визначається як

R_{СТ(РОЗТ)} = P/ S;

R_ЗГИН = 3⋅P⋅l / 2⋅b⋅h²,

де Р – руйнівне навантаження, Н; S – площа поперечного перерізу зразка (до випробовування), м; l -прольот між опорами балки, м; b і h – ширина і висота поперечного перерізу балки, м.

Твердість – властивість матеріалу чинити опір прониканню до нього іншого, твердішого тіла. Показник має значення при виборі матеріалів для покриття підлоги, при визначенні. способу оброблення матеріалу. Твердість визначається структурою матеріалу і кількісно оцінюється, наприклад, при випробовуванні металів і пластмас за діаметром відбитка від вдавлюваного в поверхню випробовуваного матеріалу спеціального індентора (кульки).

Ударна в'язкість – властивість матеріалу чинити опір руйнуванню або деформуванню при ударі. Показник необхідний для оцінювання експлуатаційних характеристик матеріалів покриття підлоги та інших конструкцій, що піддаються в процесі експлуатації ударним навантаженням. Кількісно ударна в’язкість матеріалу оцінюється показником питомої ударної в’язкості, що визначається у Дж/м², як відношення роботи надрізаного зразка матеріалу при випробовуванні ударним згином на маятниковому копрі до площі поперечного перерізу зразка.

Пружність – властивість матеріалів відновлювати форму і об’єм (у твердих матеріалів) або тільки об’єм (у в’язких і рідких) після припинення дії деформувальних сил. За цим показником оцінюють деформативність матеріалів. Характеризується найбільшим напруженням при якому не виявляється пластична деформація (межа пружності) і визначається як

σ = Е⋅ε,

де Е – модуль пружності при розтяганні (стиску і вигині), або модуль Юнга, Па; ε – відносна деформація.

Крихкість – властивість твердих матеріалів руйнуватися під дією механічних напружень, що виникають в них, без помітних пластичних деформацій. Показник необхідний при виборі тріщиностійких матеріалів. 

Хімічні властивості. Характеризують здатність матеріалів чинити опір дії хімічно або біологічно агресивного середовища, що викликає в них реакції обміну і реакції, що призводять до руйнування матеріалів.

Біологічна стійкість (біостійкість) – властивість матеріалу протистояти біологічній корозії. Показник необхідний при виборі матеріалів конструкцій, що працюють у агресивному середовищі, яке створюється життєдіяльністю рослин і нижчих організмів, для яких речовина матеріалу є життєвим поживним середовищем. 

Газостійкість – властивість матеріалу не вступати у взаємодію з газами навколишнього середовища. Показник приймають до уваги при виборі матеріалу конструкцій, що працюють у агресивному газовому середовищі. 

Корозійна стійкість – властивість матеріалів протистояти дії корозії в умовах агресивного середовища. Показник враховують при виборі захисних покритів конструкцій, що працюють у газах, розчинах кислот, солей і лугів, органічних розчинниках, прісній і морській воді.

Токсичність (отруйність) – властивість матеріалів викликати отруєння, уражати дихальні шляхи, шкіру, органи зору. Показник є критерієм санітарно-гігієнічних вимог до полімерних матеріалів і визначає вибір опоряджувальних покритів на їх основі усередині приміщень.

Комплексні властивості. Характеризують стійкість матеріалів до сукупної дії ряду факторів.

Довговічність – властивість матеріалу зберігати потрібні характеристики до граничного стану, що заданий умовами експлуатації. Показник визначає витрати на експлуатацію (і насамперед на ремонт) будівель і споруд. Довговічність матеріалів оцінюють за найважливішими експлуатаційними показниками, експериментальними і розрахунковими даними і кількісно вимірюється тривалістю (в роках) від початку експлуатації в заданому режимі до моменту досягнення граничного стану.

Довговічність опоряджувальних матеріалів може бути нижчою тривалості служби будівлі або споруди, оскільки вона коректується тривалістю морального старіння оздоблення.

Надійність – властивість матеріалу виконувати свої функції протягом заданої тривалості і за даних умов експлуатації, зберігаючи при цьому в певних межах встановлені характеристики. Показник необхідний при виборі матеріалів з метою виключення “відказів” – раптового погіршення властивостей матеріалу нижче рівня бракувального показника, яким обумовлена його працездатність. Цей показник особливо важливий для матеріалів, що працюють в екстремальних умовах (високі напруження, температура, агресивне середовище, і т.ін.), і за малих запасів міцності. Надійність матеріалів оцінюється прискореними випробовуваннями основних експлуатаційно-технічних властивостей.

Сумісність – властивість різнорідних матеріалів або компонентів композиційних матеріалів утворювати міцне і надійне нероз’ємне з’єднання і стабільно при цьому виконувати необхідні функції протягом заданої тривалості. Сумісність розглядають у фізико-хімічному і фізико-механічному аспектах.

Старіння – зміна структури і властивостей матеріалів при експлуатації або довгостроковому зберіганні. Показник визначає тривалість служби полімерних матеріалів у покриттях.

Теплостійкість – властивість матеріалу зберігати експлуатаційні характеристики при одночасному механічному і хімічному впливах в умовах підвищеної (до 600°С) температури. Цей показник необхідний для вибору матеріалу, що працює в умовах агресивного середовища і підвищеної температури.

Ерозійна стійкість – властивість матеріалу чинити опір ерозії руйнуванню поверхневого шару матеріалу під механічним впливом твердих тіл, рідин або газів. Показник враховують при виборі міцних облицювальних покриттів або матеріалів полімерних сумішей, що закріплюють і захищають поверхню.

 

 

 

Опоряджувальні роботи в будівництві – це комплекс технологічних процесів, що виконуються з метою надання поверхням конструкцій будинків і споруд захисних і декоративних властивостей і певного архітектурно-естетичного вигляду.

  

Виконуються опоряджувальні роботи в процесі спорудження будинків і закінчуються на завершальному етапі будівництва або у заводських умовах – в процесі виготовлення конструкцій. У сучасному будівництві опоряджувальні роботи поділяють на дві групи: власне опоряджувальні і опоряджувально-монтажні.

В результаті виконання опоряджувально-монтажних робіт одержують повністю опоряджені конструкції, які практично не потребують нанесення будь-яких додаткових опоряджувальних покриттів із застосуванням фарб, лаків та інших матеріалів.

До складу опоряджувальних робіт відповідно до технологічних ознак входять роботи: склярські, штукатурні, облицювальні, опоряджувально-монтажні, малярні, ліпні, шпалерні, асфальтові, а також роботи з улаштування підлоги.

Основним технологічним документом, що визначає послідовність, способи і методи виробництва опоряджувальних робіт, є проект виконання опоряджувальних робіт (ПВОР), де в переліку інших документів розробляються технологічні карти на кожен вид опоряджувальних робіт, що входять в нього. Найбільш відповідальні декоративні опорядження виконують за архітектурними шаблонами і ескізами архітекторів (Рис 1.1.).

Рис 1.1. Приклади ескізів ванних кімнат