Комплексні властивості характеризують стійкість матеріалів до сукупної дії ряду факторів.

Довговічність – властивість матеріалу зберігати потрібні характеристики до граничного стану, що заданий умовами експлуатації. Показник визначає витрати на експлуатацію (і, насамперед, на ремонт) будівель та споруд. Довговічність матеріалів оцінюють за найважливішими експлуатаційними показниками, експериментальними і розрахунковими даними і кількісно вимірюється тривалістю (в роках) від початку експлуатації в заданому режимі до моменту досягнення граничного стану.

Довговічність опоряджувальних матеріалів може бути нижчою тривалості служби будівлі або споруди, оскільки вона коректується тривалістю морального старіння оздоблення.

Надійність – властивість матеріалу виконувати свої функції протягом заданої тривалості і за даних умов експлуатації, зберігаючи при цьому в певних межах встановлені характеристики. Показник необхідний при виборі матеріалів з метою виключення “відказів” – раптового погіршення властивостей матеріалу нижче рівня бракувального показника, яким обумовлена його працездатність. Цей показник особливо важливий для матеріалів, що працюють в екстремальних умовах (високі напруження, температура, агресивне середовище тощо), і за малих запасів міцності. Надійність матеріалів оцінюється прискореними випробовуваннями основних експлуатаційно-технічних властивостей.

Сумісність – властивість різнорідних матеріалів або компонентів композиційних матеріалів утворювати міцне і надійне нероз’ємне з’єднання і стабільно при цьому виконувати необхідні функції протягом заданої тривалості. Сумісність розглядають у фізико-хімічному і фізико-механічному аспектах.

Теплостійкість – властивість матеріалу зберігати експлуатаційні характеристики при одночасному механічному і хімічному впливах в умовах підвищеної (до 600°С) температури. Цей показник необхідний для вибору матеріалу, що працює в умовах агресивного середовища і підвищеної температури.

Ерозійна стійкість – властивість матеріалу чинити опір ерозії руйнуванню поверхневого шару матеріалу під механічним впливом твердих тіл, рідин або газів. Показник враховують при виборі міцних облицювальних покриттів або матеріалів полімерних сумішей, що закріплюють і захищають поверхню.

Старіння – зміна структури і властивостей матеріалів при експлуатації або довгостроковому зберіганні. Показник визначає тривалість служби полімерних матеріалів у покриттях.

 

 

 

 

 

 

Хімічні властивості характеризують здатність матеріалів чинити опір дії хімічно або біологічно агресивного середовища, що викликає в них реакції обміну і реакції, що призводять до руйнування матеріалів.

Біологічна стійкість (біостійкість) – властивість матеріалу протистояти біологічній корозії. Показник необхідний при виборі матеріалів конструкцій, що працюють у агресивному середовищі, яке створюється життєдіяльністю рослин і нижчих організмів, для яких речовина матеріалу є життєвим поживним середовищем. 

Газостійкість – властивість матеріалу не вступати у взаємодію з газами навколишнього середовища. Показник приймають до уваги при виборі матеріалу конструкцій, що працюють у агресивному газовому середовищі. 

Корозійна стійкість – властивість матеріалів протистояти дії корозії в умовах агресивного середовища. Показник враховують при виборі захисних покритів конструкцій, що працюють у газах, розчинах кислот, солей і лугів, органічних розчинниках, прісній і морській воді.

Токсичність (отруйність) – властивість матеріалів викликати отруєння, уражати дихальні шляхи, шкіру, органи зору. Показник є критерієм санітарно-гігієнічних вимог до полімерних матеріалів і визначає вибір опоряджувальних покритів на їх основі усередині приміщень.

 

 

 

 

Механічні властивості характеризують здатність матеріалів чинити опір впливу зовнішніх сил.

 

 

Деформованість – властивість твердих матеріалів змінювати форму (лінійні розміри) або об’єм під дією зовнішнього навантаження, а також власної маси, температури та інших факторів. Зміна лінійних розмірів називається відносною деформацією і визначається як

ε = 100 ⋅ Δl / l ,

де Δl – абсолютна деформація, см; l – початковий розмір зразка матеріалу, см.

Стираність – властивість матеріалу зменшуватися в об’ємі і масі під дією зусиль стирання. Показник враховують при виборі матеріалів підлоги та інших покриттів, що піддаються тертю. Кількісно стираність оцінюється в г/см² і визначається як

U = (m − m₁) / S,

де m і m1 – маса зразка відповідно до і після стирання, г; S – площа стирання, см².

Міцність – властивість матеріалу (виробу) чинити опір руйнуванню або пластичному деформуванню під дією зовнішніх навантажень. Показник необхідний для оцінки тримальної спроможності матеріалу в конструкції. Визначається як

R_{СТ(РОЗТ)} = P/ S;

R_ЗГИН = 3⋅P⋅l / 2⋅b⋅h²,

де Р – руйнівне навантаження, Н; S – площа поперечного перерізу зразка (до випробовування), м; l -прольот між опорами балки, м; b і h – ширина і висота поперечного перерізу балки, м.

Твердість – властивість матеріалу чинити опір прониканню до нього іншого, твердішого тіла. Показник має значення при виборі матеріалів для покриття підлоги, при визначенні. способу оброблення матеріалу. Твердість визначається структурою матеріалу і кількісно оцінюється, наприклад, при випробовуванні металів і пластмас за діаметром відбитка від вдавлюваного в поверхню випробовуваного матеріалу спеціального індентора (кульки). Для вимірювання твердості використовують твердометри (рис. 1.3.2).

Рис 1.3.2. Твердомір Elcometer 3101

(Джерело: http://granat-e.ru/)

 

Ударна в'язкість – властивість матеріалу чинити опір руйнуванню або деформуванню при ударі. Показник необхідний для оцінювання експлуатаційних характеристик матеріалів покриття підлоги та інших конструкцій, що піддаються в процесі експлуатації ударним навантаженням. Кількісно ударна в’язкість матеріалу оцінюється показником питомої ударної в’язкості, що визначається у Дж/м², як відношення роботи надрізаного зразка матеріалу при випробовуванні ударним згином на маятниковому копрі до площі поперечного перерізу зразка.

Пружність – властивість матеріалів відновлювати форму і об’єм (у твердих матеріалів) або тільки об’єм (у в’язких і рідких) після припинення дії деформувальних сил. За цим показником оцінюють деформативність матеріалів. Характеризується найбільшим напруженням при якому не виявляється пластична деформація (межа пружності) і визначається як

σ = Е⋅ε,

де Е – модуль пружності при розтяганні (стиску і вигині), або модуль Юнга, Па; ε – відносна деформація.

Крихкість – властивість твердих матеріалів руйнуватися під дією механічних напружень, що виникають в них, без помітних пластичних деформацій. Показник необхідний при виборі тріщиностійких матеріалів. 

 

 

 

 

 

 

 

 

Фізичні властивості визначають відношення матеріалу до дії води, пари, газів, тепла, вогню, холоду, електричного струму, звукових хвиль, випромінювання, а також відношення до комплексної дії навколишнього середовища.

 

Атмосферостійкість – властивість матеріалу чинити опір руйнівній дії сонячного проміння, дощу, морозу, снігу, вітру та інших атмосферних факторів (наприклад, газів і пилу, що забруднюють нижні шари атмосфери). Показник враховують при визначенні терміну служби матеріалу в покритті на фасадах.

 

Вологовіддавання – властивість матеріалу віддавати вологу в навколишнє середовище. Вологовіддавання характеризується швидкістю виділення вологи (висихання), тобто кількістю води (у відсотках від маси або об’єму стандартного зразка), що втрачається матеріалом протягом однієї доби при відносній вологості повітря 60% і температурі 20˚С. В умовах експлуатації вологовіддавання відбувається до встановлення рівноважного стану між вологістю матеріалу і повітря. Така рівновага, що називається повітряно-сухим станом, установлюється приблизно через півроку – рік після закінчення будівництва.

Вологостійкість – властивість матеріалу чинити тривалий опір руйнівній дії вологи при періодичному зволожуванні і висиханні. Цей показник – важлива експлуатаційна характеристика матеріалів конструкцій, що працюють в умовах змінного зволожування і висушування. Вологостійкість матеріалу кількісно визначають як

W = R′_cт / R_cт   ,

де R′_ст і R_ст  – межі міцності при стисненні зразків матеріалу відповідно після зволоження, висихання та у природно-сухому стані. Задовільна вологостійкістьматеріалу становить 0,8...1, знижена – 0,65...0,8, незадовільна вологостійкість – менша 0,65.

Вологість – процентний вміст вологи, що віднесений до маси матеріалу в сухому стані. Показник враховують при розрахунку водоцементного відношення при добиранні складу бетону розчину і визначають як

W= (m₁− m) /m₁⋅100 ,

де m -маса сухого зразка; m₁ – маса вологого зразка.

 

Водопоглинання – властивість матеріалу всмоктувати й утримувати в собі воду. Водопоглинання враховують при виборі матеріалу для гідроізоляції і теплоізоляції. Водопоглинання характеризується кількістю води, яка увібрана сухим матеріалом, що цілком занурений у воду, і виражається у відсотках від його об’єму (водопоглинання за об’ємом В0). Визначається як 

В₀ = (m₁ − m)/ V⋅100    ,

де m – маса сухого зразка, г; m₁ – маса зразка, що насичений вологою, г; V – об’єм зразка у природному стані. Водопоглинання за об’ємом характеризує удавану пористість матеріалу і завжди менше 100% (звичайно в матеріалі є деяка кількість замкнутих пор).

Водопроникність – властивість матеріалу пропускати під тиском воду Цей показник є головною експлуатаційною характеристикою гідроізоляційних матеріалів. Оцінюється часом, після закінчення якого вода під тиском (500 Па) проникає у матеріал.

 

Водостійкість – властивість матеріалу зберігати основні фізико-механічні властивості при насиченні водою. Водостійкість пов’язана з щільністю і структурою пор. Показник враховують при виборі матеріалів для конструкцій, що працюють при тривалому впливі води. Кількісно – характеризується коефіцієнтом розм’якшення і визначається як 

K_розм = R′_cт/R_ст ,

де R′_ст і R_ст  – межі міцності при стисненні зразків матеріалу відповідно при насиченні водою й у сухому стані, Па. 

В'язкість – властивість матеріалу, що знаходиться у в’язкотекучому стані, чинити опір необоротній зміні форми або об’єму. Показник враховують при приготуванні лакофарбових сумішей із заданими реологічними характеристиками. В’язкість лакофарбових матеріалів визначають за тривалістю витікання (с) певної кількості матеріалу через каліброване сопло віскозиметра.

Газопроникність – властивість матеріалу пропускати через свою товщу гази при наявності перепаду тиску. Показник необхідний при виборі лакофарбового покриття, що експлуатується в газонасиченому середовищі. Ступінь газопроникності характеризується коефіцієнтом газопроникності газу (у дм³ ), що проходить за 1 годину через стіну матеріалу товщиною 1 м і площею 1 м² при перепаді тисків у 133 Па.

Гігроскопічність – властивість матеріалу поглинати воду з повітря. Показник враховують при сушінні або зволоженні матеріалу, його зберіганні і перевезенні. Матеріали, що активно поглинають воду, називають гідрофільними, такі, що відштовхують – гідрофобними. Гігроскопічність визначається відношенням кількості води, яка поглинена матеріалом, до маси цього сухого матеріалу.

Звукоізолювальна здатність – властивість матеріалу знижувати рівень звукових хвиль при їхньому прониканні через його товщу. Оцінюється динамічним модулем пружності, що не повинен бути вищим 1,2 МПа (навантаження у 20 МПа). Показник необхідний для вибору звукоізоляційних матеріалів перекриття і огородження. Звукоізолювальна здатність огороджень вимірюється в децибелах (ДБ).

 

Звукопоглинальна здатність – властивість матеріалу поглинати звукові хвилі. Показник необхідний для вибору матеріалу із заданими акустичними властивостями. Кількісно звукопоглинальна здатність оцінюється коефіцієнтом звукопоглинання α, який визначається відношенням енергії звукових хвиль, яку увібрав матеріал, до загальної кількості енергії, що падає на нього.

Морозостійкість – властивість матеріалу у насиченому водою стані і при багаторазовій дії знакоперемінних температур зберігати основні властивості в заданих межах. Показник необхідний для визначення розрахункового діапазону температур, при яких можливо застосування матеріалу на фасадах. Кількісно морозостійкість характеризується кількістю циклів поперемінного заморожування і розморожування, яке може витримати насичений водою зразок; при цьому допускається зниження міцності на стиснення не більше ніж на 25% і втрата за масою не більша 5%. За ступенем морозостійкості (кількості витриманих циклів) матеріали поділяють на марки (Мрз): 10, 15, 25, 35, 50, 100, 150, 200, 300 і вище. Після заданої кількості циклів поперемінного заморожування і розморожування визначають міцність на стиснення зразків, що не мають видимих слідів руйнування, і обчислюють коефіцієнт морозостійкості як 

K_мрз = R′′_cт/R′_ст  ,

де R′_ст і R′′_ст   – межі міцності при стискуванні зразків матеріалу, відповідно після випробовування на морозостійкість і водонасичених зразків до заморожування, Па. У морозостійких матеріалів ≥ 0,75 Kмрз , що відповідає гранично допустимому рівню, зниження міцності не більше ніж на 25%.

Вогнестійкість – властивість матеріалів і виробів зберігати фізико-механічні властивості при дії вогню. Цей показник визначає пожежонебезпеку матеріалу. Вогнестійкість конструкційних матеріалів характеризується межею вогнестійкості – тривалістю (год.) опору впливу вогню до втрати міцності. 

Щільність – властивість матеріалу, яка кількісно характеризує відношення його маси до об’єму. Показник щільності необхідний для приблизних розрахунків габаритів матеріалу, товщини покрить, навантаження від них на будівлю. Визначається як

ρ = m/V ,

де m – маса матеріалу, г (кг), V – об’єм матеріалу у природному стані, тобто разом з порами, см³ (м³).

Пористість – властивість матеріалу, що характеризується ступенем заповнення його об’єму порами. За цим показником розраховують акустичні і теплотехнічні характеристики матеріалів, їхню проникність. Пористість визначається в безрозмірних одиницях або у відсотках як 

П =V_пор / V₀  ,

де V_пор – об’єм пор у матеріалі, V₀ – об’єм матеріалу.

Прозорість – властивість матеріалу пропускати світло, не змінюючи напрямку його поширення. Показник враховують при використанні полімерних матеріалів у зоні світлових променів. Визначається як

τ_пр = І′/ І₀ ,

де І′- інтенсивність світла, що пройшло вихідну поверхню;         І₀ – інтенсивність світла, що падає на протилежну поверхню матеріалу. Цей показник називають коефіцієнтом прозорості.

 

Радіаційна стійкість – властивість матеріалу протистояти впливу інтенсивних потоків радіоактивного випромінювання, що змінює його структуру і властивості. Показник враховують при виборі конструкційних матеріалів, що працюють в зоні іонізувальних випромінювань, для забезпечення надійного захисту від них.

 

Світлопроникність (або просвічуваність) – властивість матеріалу пропускати пряме і розсіяне світло. Показник необхідний при розрахунку освітленості приміщень. Цей показник характеризується коефіцієнтом світлопроникності і кількісно визначається як 

η = l / l0 ,

де l – повний світловий потік, що виходить із шару матеріалу у всіх напрямках ; l₀ – світловий потік, що падає на матеріал.

Світлостійкість – властивість матеріалу зберігати свій колір під дією світлових променів. Показник враховують при виборі світлостійких пігментів у покриттях та в’яжучих у композиціях.

 

Теплоємність – властивість матеріалу поглинати певну кількість тепла при нагріванні і виділяти його в навколишнє середовище при охолодженні. Показник враховують при визначенні теплотривкості зовнішніх огороджень. Теплоємність характеризується коефіцієнтом теплоємності, що дорівнює кількості теплоти в кДж, яка необхідна для нагрівання 1 кг матеріалу на 1°С.

Питома теплоємність (С) – відношення теплоємності до одиниці кількості матеріалу. Розрізняють питому теплоємність за масою (віднесену до одиниці маси) і за об’ємом (віднесену до одиниці об'єму).

 

Теплопровідність – властивість матеріалу передавати через свою товщу тепловий потік при різниці температур на поверхнях, що обмежують матеріал. Показник необхідний для розрахунку температурно-вологісного режиму матеріалів зовнішніх стін. Теплопровідність характеризується кількістю теплоти в кДж, що проходить за 1 годину через 1 м² матеріалу товщиною 1 м при різниці температур на протилежних поверхнях 1°С. Залежить від будови і складу матеріалу, його середньої щільності пористості і вологості.

Теплозасвоєння – властивість матеріалу сприймати тепло при коливанні температури на його поверхні. Показник враховують при виборі матеріалів для покриття підлоги. Характеризується коефіцієнтом теплозасвоєння. Для теплої підлоги цей коефіцієнт повинен дорівнювати 11,63 Вт/(м²·К).

 

Термостійкість – властивість матеріалів зберігати свої основні фізико-механічні характеристики і не змінювати структуру при термічних впливах. Показник враховують при виборі матеріалів, що піддаються термічним впливам. Поняття термостійкості застосовують в основному до вогнетривких і крихких матеріалів. 

Усадка – властивість матеріалу зменшуватися в розмірах (лінійна усадка) і об’ємі (об’ємна усадка) за рахунок проходження в ньому фізико-механічних процесів під впливом різних факторів: температури, вологи тощо. Показник враховують при готуванні штукатурних, шпатлювальних і лакофарбових сумішей, виготовленні облицювальних матеріалів.

Холодостійкість – властивість матеріалів (переважно металів і пластмас) зберігати пластичність, в’язкість та інші експлуатаційні характеристики при зниженні температури. Показник необхідний при виборі матеріалів, що експлуатуються в умовах низьких температур. Еластичність – властивість матеріалу витримувати без пошкодження вигин з площини. Показник необхідний для оцінювання експлуатаційних властивостей лакофарбових покриттів. Кількісно оцінюється у мм за мінімальним діаметром металевих стрижнів, навколо яких відбувається вигин.

Для оцінювання декоративності опорядження розглядаються архітектурно-художні (естетичні) властивості:

 блиск – здатність поверхні направлено відбивати світловий потік;

 текстура – рисунок природного матеріалу, що виражає на його поверхні характерну структуру, особливості побудови;

 фактура – видима побудова поверхні матеріалу (виробу). За характером поверхні матеріалу розрізняють дві групи фактур – рельєфні та гладенькі; 

 колір – усвідомлене зорове сприйняття, що виникає внаслідок дії потоків електромагнітного випромінювання у діапазоні видимої частини спектру.

Кольорова характеристика необхідна для оцінювання матеріалу з метою забезпечення комфорту і кольорової гармонії опорядження.

Рис. 1.3.1. Різні фактури опоряджувальних матеріалів

Перед початком виконання опоряджувальних робіт на будівельному об’єкті, або окремій його частині, потрібно за актом прийняти поверхні конструктивних елементів, що підлягають опорядженню, у відповідності з вимогами стандартів, технічних умов та будівельних норм (може передаватись повністю, або частинами).

 

До початку опоряджувальних робіт на об’єкті повинні бути закінчені такі роботи:

 приймання робітників і матеріалів;

 монтаж конструктивних елементів;

 влаштування входів до секцій і козирків над входами;

 будівельні роботи в машинних приміщеннях ліфтів, електрощитових та теплопунктах;

 оброблення і герметизація швів між блоками і панелями з фасадної сторони (будинки КПД);

 монтаж ліфтів, сміттєпроводів;

 влаштування покрівлі;

 влаштування зливів, гідроізоляції та чистої підлоги на балконах, влаштування огородження сходових маршів, балконів, лоджій;

 роботи в ліфтових приміщеннях і здавання ліфтів Держміськтехнагляду з метою тимчасової експлуатації;

 заповнення стиків, щілин з’єднання стін, перегородок, перекриттів, а також місць пропускання труб;

 монтаж і опресування трубопроводів і приладів опалення, холодного і гарячого водопостачання;

 монтаж, промивання і випробовування каналізації;

 установлення і облицювання дверних і антресольних блоків і влаштованих шаф (облицювання блоків в цегляних будинках виконується після виконання штукатурних робіт);

 установлення закладних деталей для розміщення електротехнічної арматури;

 монтаж систем пожежної автоматики і димовиведення;

 монтаж і опресування пожежного водопроводу;

 перевірення і прочищення вентиляційних каналів;

 тимчасове або постійне скління вікон (в тому числі склопакетами, склоблоками, склопрофілітом);

 монтаж тимчасових інвентарних стояків електроживлення і водопроводу (для підключення опоряджувальних механізмів і набирання води на поверхах);

 монтаж підйомників для вертикального транспорту матеріалів;

 монтаж інвентарного короба для викладання сміття;

 роботи зі створення нормального температурно-вологісного режиму для виконання опоряджувальних робіт (робота теплогенераторів і системи опалення в осіннє-зимовий період повинні забезпечуватися генпідрядною організацією);

 просушування вологих місць на опоряджувальних поверхнях.

 

Перед початком робіт з опорядження фасадів, крім робіт, що вказані вище, повинні бути виконані:

 установлення і закріплення елементів вітрин;

 підготовлення фасадних поверхонь стін і цоколя для остаточного опорядження.

Вибирання конструктивного рішення при проектуванні опоряджувальних покриттів виконується з урахуванням таких факторів:

 досягнення високого архітектурно-естетичного обліку інтер’єрів і фасадів будинків і споруд;

 досягнення високої якості і довговічності покриттів;

 мінімум трудовитрат при виконанні робіт і на експлуатаційний догляд;

 матеріал конструкції, тип і призначення поверхні, що опоряджується;

 призначення будинку і експлуатаційні характеристики приміщень;

 розташування опоряджувальної поверхні (фасадна або внутрішня);

 наявність і можливість придбання необхідних матеріалів і виробів;

 широке використання традиційних місцевих матеріалів;

 найповніше використання фізико-механічних властивостей використовуваних матеріалів;

 відсутність шкідливих для здоров’я людини і оточуючого середовища виділень при виконанні робіт і експлуатації будинків і споруд;

 створення оптимальних гігієнічних умов для знаходження в приміщеннях людей;

 поліпшення теплотехнічних характеристик приміщень і будинків;

 забезпечення пожежо- і вибухобезпеки при виконанні робіт і експлуатації будинків і споруд;

 техніко-економічна доцільність прийнятого рішення.

 

Проектування опоряджувальних покриттів слід виконувати з урахуванням їх функціонального призначення, умов експлуатації, вимог щодо вибирання конструктивних рішень опоряджувальних покриттів та вимог, що стосуються приміщень і об’єктів спеціального призначення (рентгенкабінети, хімлабораторії, тощо).

Вид опорядження поверхні повинен відповідати вимогам проектно-кошторисної документації на будівництво об’єкта.

 

При низькій зовнішній температурі в опоряджуваних приміщеннях протягом двох діб до початку опоряджувальних робіт повинна підтримуватись цілодобово температура повітря не нижча +10°С при відносній вологості 70%.

Після закінчення опоряджувальних робіт в приміщеннях повинна підтримуватись цілодобово температура +10°С не менше, як 12 діб, а після закінчення шпалерних робіт – постійно.

Температуру всередині приміщень, що опоряджуються, рекомендується вимірювати біля зовнішніх стін на висоті 0,5 м від підлоги. Узимку внутрішні опоряджувальні роботи в житлових і громадських будинках дозволяється виконувати тільки за наявності постійно діючих систем опалення та вентиляції.

Для сушіння окремих опоряджувальних ділянок поверхонь дозволяється додатково використовувати системи тимчасового обігрівання переважно калориферного типу, а також тимчасові системи вентиляції.

Використовувати для обігрівання поверхонь жаровні з відкритим полум’ям або тимчасові грубки забороняється. 

При використанні допоміжних приладів для обігрівання приміщень в обов’язковому порядку потрібно забезпечити їх достатньою вентиляцією.

Опоряджувальні матеріали, вироби і напівфабрикати, що надходять на будівельні об’єкти, повинні відповідати вимогам діючих стандартів та технічних умов, а також вказівкам проекту. Контроль якості матеріалів, виробів і напівфабрикатів та їх випробування повинні виконуватись будівельними лабораторіями. При відсутності маркування на упаковці опоряджувальних матеріалів і виробів, що поставляються на будівельний майданчик, або при пошкодженні упаковки,потрібно проводити додаткові контрольні лабораторні випробування цих матеріалів та виробів.

При збереженні, а також при перевезенні опоряджувальних матеріалів і виробів, доставлення їх на місце виконання робіт, потрібно вжити заходи, що забезпечують збереженні упаковки цих матеріалів. 

Постачання опоряджувальних матеріалів, виробів і напівфабрикатів потрібно виконувати комплектно за лімітно-комплектувальними картами, що розробляються на кожний об’єкт.

Укладання керамічної плитки досить таки непростий процес і вимагає певних навичок. Також необхідно мати набір спеціальних інструментів. Для укладання і різання керамічної плитки вам знадобляться наступні інструменти:

1. Спиртовий рівень (рис. 4.3.1.). Річ першої необхідності, оскільки вам постійно необхідно буде перевіряти горизонталь або вертикаль, а також рівномірність площини. Щоб плитка виглядала красиво й ідеально рівно, необхідно дотримуватися рівня, стежити, щоб плитки лежали в одній площині, щоб шви не розбігалися й окремі плитки не випиналися. Тому рівень застосовують як контроль вертикалі або горизонталі, а також як рівна планка для контролю рівномірності площини. Занадто короткий рівень тут не підійде (можна контролювати тільки одну або максимум дві плитки), краще брати середньої довжини: 60 см – 1 м.

Рис. 4.3.1. Спиртовий рівень.

 

2. Гостре невелике зубило (рис. 4.3.2.). Можливо, доведеться робити насічки на поверхні перед наклеюванням керамічної плитки, через те, що поверхня дуже слизька або була пофарбована фарбою, або на ній залишилися напливи тощо. Зубило має бути досить гострим, оптимально - твердосплавним.

Рис. 4.3.2. Зубило для нанесення насічок.

 

3. Молотки (рис. 4.3.3. - 4.3.4.). Можна застосовувати як звичайний, так і дерев'яний чи гумовий молотки. Дерев'яним можна злегка постукувати плитку. Якщо дерев'яного або гумового молотка немає, то можна постукувати плитку ручкою звичайного молотка, у випадках, коли плитка з'їжджає або її край «завалюється».

                                          

 

Рис. 4.3.3. Молоток дерев'яний. Рис. 4.3.4. Молоток гумовий.

 

4. Міксер (рис. 4.3.5.). Дриль зі спеціальною насадкою, яка продається окремо в будівельному магазині. Міксер потрібен для того, щоб розмішувати клей-цемент для плитки. Якщо клей-цемент розмішувати вручну за допомогою лопатки, то процес може затягтися і клей може вийти з грудками, що не дуже бажано.

 

Рис. 4.3.5. Міксер - дриль з насадкою для вимішування суміші.

5. Лопатка (рис. 4.3.6.) (невеликий шпатель) застосовується для легкого змішування і накладання розчину.

 

Рис. 4.3.6. Лопатка - шпатель плоский.

 

6. Зубчастий шпатель (рис. 4.3.7.). Раніше плиточники просто намащували кожну плитку розчином і приклеювали її до стіни. Після того, як з'явився спеціальний пластичний клей-цемент для укладання плитки, плитку перестали класти на розчин типу цемент-пісок. Набагато зручніше стало намащувати зубчастим шпателем стіну і після цього приклеювати плитку. Тільки стіну попередньо необхідно вирівняти. За допомогою зубчатого шпателя процес укладання плитки відбувається набагато швидше.

         

 

Рис. 4.3.7. Шпатель зубчатий. Рис. 4.3.8. Нанесення суміші.

 

7. Ємність для вимішування клею-цементу (рис. 4.3.9.). Підійде старе відро, тазик, якась ємність з-під шпаклівки.

Рис. 4.3.9. Емність для вимішування суміші.

 

8. Кліщі (рис. 4.3.10.) для підкушування обрізаної плитки.

    

Рис. 4.3.10. а - кліщі.           б - підкушування плитки.

 

9. Ніж будівельний для прочищення швів і витягування перехрещень швів (рис. 4.3.11.).

Рис. 4.3.11. Ніж будівельний.

 

10. Плиткоріз (рис. 4.3.12. - 4.3.13.). Можна замість плиткоріза скористатися лінійкою або рівною планкою, а також різцем або заточеним победітовим свердлом.

Рис. 4.3.12. Плиткоріз електричний. 

Рис. 4.3.13. Плиткоріз ручний.

 

11. Турбіна з кругом для плитки (рис. 4.3.14.).

   

 

Рис. 4.3.14. Турбіна з кругом. Рис. 4.3.15. Свердління отвору в плитці. Рис. 4.3.16. Коронка для отворів.

 

12. Гумовий шпатель для затирання швів плитки (рис. 4.3.17.).

 Рис. 4.3.17. Гумовий шпатель.   

Рис. 4.3.18. Первинне затирання швів.

13. Губки, ганчірки для протирання плитки і затирання швів (рис. 4.3.19. - 4.3.20.).

             

Рис. 4.3.19. Губка для затирання швів. Рис. 4.3.20. Ганчірка для затирання швів.

Технологічний процес облицьовування поверхонь будівель складається з таких операцій: сортування і підготування облицьовувальних виробів; приготування розчинів, приклеювальнх сумішей та виробів кріплення, що підлягають облицьовуванню; встановлення маякових рядів; пробивання отворів для анкерів або закріплення інших деталей кріплення; виконання власне облицьовування з остаточним обробленням поверхні.

Технологічний процес улаштування облицювання включає:

– підготовчі операції – підготовка облицювального матеріалу (складування, сортування облицювальних виробів, підготовка основи, в’яжучих і склеювальних складів, деталей кріплення);

– основні операції – розмітка основи, установка, вивіряння і кріплення елементів облицювання до основи, яка має наступні різновиди: закладення облицювальних деталей в тіло конструкції, кріплення до каркаса, кріплення до поверхні основи будівельними розчинами, приклеювання мастиками і клеями.

Облицювальні роботи розпочинають з підготування основи. Поверхні, що призначені для облицювання, повинні бути рівними і відповідним чином обробленими. Гладеньким поверхням надають шорсткості. Неміцні і пошкоджені місця з поверхонь видаляють, а також знімають залишки затверділого розчину, пил, пісок та інші сторонні включення.

Підготовлені таким чином поверхні оштукатурюють. Перед нанесенням штукатурного накиду визначають нерівності поверхні і встановлюють маяки, за допомогою яких намічають товщину штукатурного накиду для одержання рівної поверхні. При великій товщині штукатурного накиду поверхню попередньо покривають металевою сіткою або обплітають дротом. Поверхню штукатурки надряпують, що забезпечує краще зчеплення з розчином або мастикою при укладанні плиток.

Якщо плитку кріплять на густотертій олійній фарбі, то вирівняну поверхню попередньо обробляють оліфою і просушують, а потім починають облицьовувати.

Дерев’яні поверхні покривають декількома шарами руберойду на мастиці. Поверх руберойду укладають тонку арматуру і затягують її сіткою. Потім наносять розчин, його поверхню вирівнюють і затирають теркою.
При використанні для облицювання клейових сумішей вирівняні поверхні попередньо ґрунтують в’яжучим матеріалом на основі клейової суміші.

До початку виконання зовнішнього і внутрішнього облицювання поверхонь потрібно закінчити усі роботи при виконанні яких можуть бути пошкодженими облицювальні поверхні.

Поверхні, які підлягають облицюванню, не повинні мати відхилень від вертикалі, що перевищують допуски, які встановлені для відповідних кам’яних і бетоних поверхонь.

До виконання зовнішніх і внутрішніх облицювальних робіт дозволяються приступати після закінчення будівельно-монтажних і спеціальних робіт і виконувати роботи при температурі повітря і поверхонь стін не меншій +6о С.
Такою температура повинна бути до досягнення розчином міцності не меншої 85% проектної.

Для облицювання поверхонь стін внутрішніх приміщень рекомендується використовувати плитки керамічні глазуровані, а також усі види виробів, які призначаються для зовнішніх облицювальних робіт.

Основними виробами внутрішніх облицювальних робіт є глазуровані керамічні плитки розміром 150×150 мм з гладенькою або мікрохвилястою поверхнею, білі, кольорові або з шовкографічним малюнком.

Для кріплення плиток до стін рекомендується використовувати:

– цементно-піщаний розчин складу – портландцемент і пісок у співвідношенні 1:4 за масою з міцністю при стисненні 10 МПа;

– полімерцементні розчини ЦПВА і ЦКМЦ;

– мастики, що приготовлені загущенням кумароново-нейтритового клею КН-2, перхлорвінілового “пермінід” сухою піщано-цементною сумішшю у співвідношенні за об’ємом 1:0,5:1:1 або акрилового дисперсійного клею у співвідношенні 1:0,2:0,3.

Роботи з облицювання внутрішніх поверхонь починають з плінтуса, який виступає з площини стіни, який виконують у один ряд плитками темних кольорів.
Плитки розміщують “шов у шов” або розбіжно, закріплюють на цементно-піщаному розчині приготовленому на портландцементі.

Шви між плитками виконують вузькими 1-1,5 мм або розширеними – 3 мм. Для одержання однакових зазорів між плитками у горизонтальні шви вставляють інвентарні скоби з круглої сталі діаметром 3 мм із загостреними кінцями.

Вузькі шви в процесі облицювання поверхонь заповнюють звичайним розчином, а розширені – декоративним на білому або кольоровому цементі. При цьому шви розчищають від залишків звичайного розчину.

Облицювання поверхонь на полімерцементних розчинах ЦПВП і ЦКМЦ рекомендується виконувати аналогічно звичайному цементному розчину, тобто з попереднім виконанням маячних плиток і вертикальних маячних рядів.

Рекомендується перед облицюванням грунтувати поверхню емульсією ПВА, що розчинена у воді у співвідношенні 1:4.

Роботи починають після того, як грунтовка проникла до основи, але не висохла і зберігає липкість. Розчин ЦКМП наносять шаром товщиною 3 мм і вирівнюють за допомогою гладилки з нарізаними на одному боці зубцями висотою 8-10 мм.

При виконанні облицювальних робіт необхідно врахувати умови і тривалість можливого зберігання готових розчинів. Цементні розчини потрібно використовувати протягом 60-90 хвилин після приготування, вапняно-цементні – не пізніше, ніж через 6-8 годин, а полімерцементні – за 40 хвилин.

Рухливість цементно-піщаного розчину для облицювання поверхонь керамічною плиткою в залежності від марки цементу повинна відповідати глибині занурення стандартного конуса на 5–6 см, цементного розчину для облицюваня поверхонь плитами і деталями з природного каменя 6-8 см, а розчину для заливання пазух – 8-10 см.

Приклеювальні мастики потрібно зберігати в закритій тарі і доводити до робочої консистенції перед їх використанням з урахуванням терміну, що вказаний в поспорті.

Облицювання поверхні стін потрібно починати знизу, встановлюючи плитки першого ряду на опорний виступ фундаменту або опорний металевий кутник, що закріплюється до стіни. При виконанні робіт необхідно постійно контролювати правильність встановлення рядів плиток по горизонталі і вертикалі.

Цементно-піщаний розчин наносять на всю площу нелицьового боку плиток рівним шаром, після чого плитку встановлюють і притискають, утворюючи рівну площину облицювання. Ширина швів між суміжними плитками розміром 150 мм і більшими повинна бути 6 мм, з розміром сторін меншим 150 мм – 4 мм. Ширина швів між крайніми рядами плиток килимів, що з’єднуються, повинна відповідати ширині швів усередині килимів.

Опоряджування внутрішніх вертикальних поверхонь (стіни) і горизонтальних (підлоги) облицювальними матеріалами (глазурованими, скляними або керамічними плитками) виконують звично у приміщеннях з вологим режимом. Виконуючи захисні функції, облицювання надає закінченого декоративного ефекту опоряджуваному приміщенню.

Глазурованими, скляними і керамічними плитками найчастіше облицьовують бетонні, цегляні і гіпсобетонні поверхні. До бетонних і цегляних поверхонь плитки кріплять на цементно-піщаному розчині або полімерцементній мастиці, до гіпсобетонних поверхонь – лише на полімерцементній мастиці.

Готують мастику на робочому місці додаванням до цементно-піщаного розчину полівінілацетатної емульсії.

Облицювання поверхонь виконують по вирівняній і очищеній основі.

У облицювальних роботах укладання плиток на підлогу прийнято називати настиланням, а на вертикальні поверхні (стіни) – облицюванням.

Послідовність виконання робіт у одному приміщенні така: спочатку настилають підлогу, потім облицьовують стіни.

Настилання підлоги починають з розмічання і перевіряння розмірів приміщення. Середину приміщення і відмітку верху покриття фіксують на стінах рискою (олівцем). Керамічні плитки розміром 100×100 і 150×150 мм укладають на стяжку (вирівнювальний шар) із цементно-піщаного розчину.

Після підготування основи і розмічання приступають до встановлення маяків. Маяки виконують із плиток. Вони бувають трьох видів:

– реперні (напрямні) встановлюють безпосередньо біля стіни за винесеною відміткою чистої підлоги (відмітка верху готового покриття);

– фризові (кутові) розташовують у кутах і по лінії фриза, яка фіксує рисунок підлоги;

– проміжні використовують у приміщеннях з великою площею (якщо відстань між фризовими маяками більша 2 м).

Великі приміщення ділять на окремі ділянки, які називають захватками. Їх розміри і кількість визначають, враховуючи площу підлоги.

Спочатку укладають реперний маячний ряд уздовж стіни, протилежної виходу з приміщення, а потім укладають уздовж обох перпендикулярних стін фризові ряди.

Роботи виконують “на себе” від віддаленішої стіни у напрямку до виходу. Така послідовність у виконанні робіт запобігає пошкодженню щойно укладених плиток.

 

Укладання плиток на розчин.

Розчин підвозять у контейнері, розстилають на місці наступної захватки, після укладання реперних і фризових маячних рядів його розрівнюють і загладжують лопаткою. Спочатку товщина шару розчину не досягає 18 мм і перевищує рівень чистої підлоги на 2 мм. Щойно укладені плитки осаджують потім до проектної відмітки. Горизонтальність викладених рядів і товщину шару розчину фіксують по шнуру, що натягують паралельно до фризового ряду по всій довжині захватки. Шнур натягують на штирях, які забивають у маячні плитки. Положення укладених плиток перевіряють за допомогою кутника. У разі необхідності, плитки розрізують роликовим плиткорізом.

Укладання плиток раціональніше із застосуванням шаблона, гнізда якого завчасно заповнюють плиткою. Шви між плитками заповнюють цементним розчином. Виконують це, як правило, через 1-2 доби після настилання підлоги. Готову підлогу протирають вологою тирсою.

 

Облицювання стін глазурованою плиткою.

Для облицювання стін використовують плитки розміром 150х150 мм, гладенькі, різного кольору, з малюнком. За розташуванням швів розрізняють облицювання врозбіг (рис. 4.3.1, а), шов у шов (рис. 4.3.1, б) і по діагоналі (рис. 4.3.1, в).

Підготування плиток полягає у сортуванні їх за кольором, рисунком, розміром.

Перед облицюванням поверхню стіни провішують, тобто перевіряють її вертикальність і горизонтальність за допомогою виска. Потім встановлюють марки з розчину. За марками встановлюють маячні плитки на відстані 100...200 см одна від одної (рис. 4.3.2).

Облицювання починають з нижнього маячного ряду і виконують знизу уверх із дотриманням вертикальності і горизонтальності швів. Маячний ряд встановлюють за рейкою, що вирівняна за допомогою рівня. Постійну товщину швів фіксують інвентарними скобами.

Полімерацетатний розчин наносять тонким шаром на тильний бік плитки, після чого її притискують до поверхні стіни легким пристукуванням ручкою плиточної лопатки.

Для дотримання горизонтальності рядів облицювання у кожному ряду плиток натягують шнур-причалку на сталевих штирях. Шви між плитками заповнюють розчином через 1...2 доби після їх укладання. Облицьовану поверхню протирають ганчір’ям, розчин змивають водою.

Після виконання облицювальних робіт поверхня облицювання повинна бути очищеною.

 

 

Рис. 4.3.1. Види облицювання:
а – врозбіг; б – шов у шов; в – по діагоналі

 

Рис. 4.3.2. Схема виконання облицювальних робіт:
1 – маячні плитки; 2 – штирі; 3 – вертикальні шнури; 4 – переставні штирі; 5 – рейка на рівні чистої підлоги; 6 – горизонтальний шнур-причалка

 

Поверхні облицювання з природного каменя дзеркальної фактури потрібно промити водою із застосуванням щіток і протерти чистою ганчіркою. Поверхні з крапковою, горбистою борозенчастою фактурою та із сколеною поверхнею очищують піскострумененевими апаратами.

Поверхні, що облицьовані плитами з каменя черепашника, великорозмірними керамічними плитами і плитками, рекомендується захищати від водонасичення, покриваючи їх розчином з рідини ГКЖ (виконувати гідрофобізацію фасаду).

Облицювання поверхонь внутрішніх стін великорозмірними конструктивно–опоряджувальними листовими і плитними матеріалами (плити деревоволокнисті і деревостружкові з лакофарбовим покриттям; декоративна опоряджувальна фанера, паперово-шаруватий пластик, листи гіпсокартонні “Декор”; звукоізоляційні, звукопоглинальні і теплоізоляційні плити – плити деокаративно-акустичні з мінераловатних гранул, акмігран; азбестоцементні плоскі листи, плити звукопоглинальні з ніздрюватого бетону “сілакпор”) призначається для досягнення високоякісного опорядження і комфорту окремих приміщень, а також досягнення спеціальних цілей – тепло-, звукоізоляція і т.ін.

При проектуванні облицювання фасадних поверхонь з глиняної цегли плитами з природного каменя або декоративного бетону з їх кріпленням металевими закрепами і цементно-піщаним розчином рекомендується використовувати такі конструктивні рішення:

– суцільне облицювання на всю висоту будівлі без виконання горизонтальних компенсаційних швів. Таке облицювання дозволяється виконувати не раніше, ніж через 6 місяців після зведення будівлі і досягнення навантаження на стіни не меншого 85% проектного;

– облицювання з виконанням горизонтальних компенсаційних швів і опорних поясів сталевого кутника. Компенсаційні шви рекомендується розташовувати через кожні два поверхи, якщо розрахункове навантаження в цегляній стіні до 1 МПа і через один поверх – якщо навантаження в стіні більше 1 МПа.

Конструкція опорного пояса в компенсаційних швах повинна бути розрахована на масу облицювальних каменів, які розташовані вище
компенсаційного шва.

Спеціальні вертикальні деформаційні шви в облицюванні не передбачаються, за винятком місць вертикального стикування двох суміжних будинків.

Технологія облицювання зовнішніх поверхонь будівель виробами з природного каменя і декоративного бетону включає підготовчі операції і операції по виконанню робіт.

При підготуванні до виконання облицювальних робіт необхідно:

– закріпити робочу арматуру (стержні діаметром 10-12 мм або сталева сітка розміром чарунки 10×12 мм, діаметр стержнів 6-8 мм) до закладних петель- випусків, що розташовані через кожні 0,5 м по вертикалі і горизонталі;

– виконати гідроізоляцію на всю висоту внутрішнього боку загородження (балкони, лоджії, квітники, підпірні стіни і парапети) і загорнути її на верхню горизонтальну площину конструкції. Гідроізоляційні шари фундаментів необхідно заводити на стіну по висоті не менше 250 мм.

Гідроізоляцію потрібно захистити шаром штукатурки по металевій сітці з послідуючим фарбуванням атмосфероводостійкими сумішами або  облицювати керамічною плиткою.

При виборі виробів і плит з природного каменя для зовнішніх облицювальних робіт, в залежності від умов експлуатації, потрібно використовувати лише ті, що відповідають таким характеристикам:

• межа міцності на стиснення, МПа, не менша  20 (туф вулканічний- не менше 5)
• коефіцієнт розм’якшення, не менший 0,65
• морозостійкість, цикли поперемінного заморожування розморожування, не менша 25
• товщина плоских плит, мм, не менша:
• гранітних, діоритових, базальтових, діабазових, кварцитових, лабродаритових, габро та інших кристалічних порід 40
• туфу вулканічного, мармуру білого, мармурового вапняка, травертин 30
• вапнякових, доломітових 40
• розміри сторін плит, мм, не більші 600

Зовнішнє облицювання такими плитами або архітектурно-будівельними виробами потрібно використовувати із закріпленням їх металевими закріпленнями та заповненням пазух між стіною і плитою цементно-піщаним розчином.

Дозволяється облицьовувати поверхні фасадів з глиняної цегли по висоті до 5 м. Плитами травертину (товщина 10-15 мм, розмір не більший 400×200 мм) без металевих закріплень тільки на цементно-піщаному розчині марки не нижчої 150.

Враховуючи умови експлуатації будівель і споруд при виборі виду облицювання зовнішніх стін, потрібно дотримуватись рекомендацій, що викладені в табл. 4.3.1.

Для дотримання архітектурних вимог, створення різноманітного і виразного оформлення фасадів будівель з використанням виробів і плит із природного каменя, потрібно дотримуватись рекомендацій, що викладені в табл. 4.3.2.

Виконання робіт з облицювання фасадних поверхонь виробами і плитами з природного каменя включає роботи по виконанню і облицюванню поверхонь стін.

 

Таблиця 4.3.1. Рекомендації по вибору природного каменя для зовнішнього облицювання будівель

 

Облицювання фасаду потрібно починати із виконання цоколя на опорний бетонний або цегляний виступ в стіні, або спеціальний металевий кутник, який приймається за розрахунком.

Перед виконанням цоколя за допомогою водяного рівня і нівеліра, у відповідності з геодезичними відмітками, потрібно намічати горизонтальність і прямолінійність верхнього зовнішнього кута цокольних виробів. За відповідною розміткою свердляться отвори.

 

Таблиця 4.3.2. Рекомендована фактура лицьових поверхонь з природного каменя для облицювання фасадів

 

 

При відсутності робочої арматури на рівні цокольного облицювання в стіні також потрібно просвердлити отвори глибиною не меншою 100 мм для встановлення гаків. Діаметр отворів повинен складати не менше 3-х діаметрів гака.

При виконанні цоколя потрібно дотримуватись послідовності виконання технологічних операцій і якісних характеристик матеріалів, що використовуються.

Поверхню стіни і тильну поверхню цокольних виробів потрібно очистити від забруднення, пилу і змочити водою. Після цього на опорний виступ наноситься шар цементно-піщаного розчину і розрівнюється. Для нанесення на виступи і заповнення пазух рекомендується готовити розчин з пуцоланового портландцементу марки не нижчої 300 і піску, які взяті у співвідношенні 1: 2 за масою (1:1,4 за об’ємом).

На вирівняний шар цементно-піщаного розчину встановлюють вироби. Потім заповнюють отвори в стіні і цокольних плитах цементним тістом (пуцолановий портландцемент і вода у співвідношенні 1:0,3 за об’ємом) і вставляють у них закріплення. Закріплення видаляють з отворів лишки цементного тіста і міцно фіксуються після його твердіння. Цокольні вироби з’єднують між собою металевими штирями і скобами, а з верхнім рядом (рубіжні камені) – вертикальними штирями, з стіною – гаками, що закріплюються за робочу арматуру або фіксованими в отворах стіни металевими клинцями до заповнювання цементним піском.

Пазухи, що утворюються між стіною і облицювальними плитами, заповнюють цементно-піщаним розчином. Заливання виконують у два етапи. Спочатку заливають розчин на 40-50% висоти пазухи, а через 2-3 доби – після затвердіння розчину – заповнюють об’єм пазухи, що залишився. Поетапне заливання пазухи розчином потрібно виконувати для запобігання зміщенню облицювальних виробів, що може статися внаслідок гідростатичного тиску розчину.

При проектуванні і виконанні робіт по облицюванню цоколя стикування виробів в кутових з’єднаннях рекомендується виконувати одним з таких методів:

– “на вус” – з попереднім сколюванням кута внутрішнього боку виробів, що стикуються. Така операція забезпечує заданий зовнішній кут;

– із використанням спеціально виготовлених кутових каменів;

– із випуском торця – торець однієї плити прилягає до внутрішньої площини іншої плити.

В кутах елементи цоколя потрібно з’єднувати між собою скобами з металевого дроту або смуги.

При облицюванні поверхонь стін потрібно використовувати плити одного виду, кольору і фактури, що необхідно передбачати проектом. Облицювальні плити можуть бути однаковими за довжиною і шириною або тільки за одним з цих розмірів.

Плити на фасадах розміщуються горизонтальними або вертикальними рядами.

Поперечні шви облицювання (в горизонтальних рядах – вертикальні, у вертикальних – горизонтальні), як правило, рекомендується розміщати розбіжно.

Ширину швів у стиках плит потрібно приймати у відповідності з рекомендаціями, що викладені в табл. 4.3.3.

 

Таблиця 4.3.3. Ширина поперечних швів при облицюванні фасадів плитами з природного каменя

 

До початку робіт з облицювання поверхонь стін фасадів плитами з природного каменя потрібно виконати такі операції:

– перевірити вертикальність стін (на всю висоту облицювання) виском і прямолінійність стіни шнуром. При наявності на фасадах горизонтальних уступів (ділянок фасадів, що западають або виступають) вертикальність поверхні слід перевіряти в межах кожного попереднього уступу;

– закріпити шнури з таким розрахунком, щоб мінімальна ширина пазух між стіною і облицюванням була рівною 25 мм;

– промити і зволожити водою цегляне мурування;

– за відповідною розміткою в торцях просвердлити отвори;

– для плит усіх порід каменя: очистити від забруднення і пилу і тильний бік промити водою, а для плит з пористих матеріалів – вапняк, туф, черепашник, мармур, травертин, доломіт – перед використанням потрібно зволожити тильний бік плити (ця операція виконується умоканням тільки тильного боку плити у воду або розчин з цементного молока протягом 5-7 секунд).

Замочування плит у воді протягом 30 секунд і довше не дозволяється.

Облицювання поверхні потрібно починати з кута будівлі і виконувати роботи в такій послідовності: на цокольний ряд плит наноситься шар цементно-піщаного розчину товщиною 5-6 мм і на нього встановлюються плити першого ряду облицювання, перевіряють його горизонтальність нівеліром. Встановлення наступних рядів облицювання потрібно контролювати за допомогою шнура, рівня і виска. Рівність встановлення плит з полірованою і шліфованою поверхнею рекомендується перевіряти контрольною рейкою.

Кутові плити потрібно з’єднати між собою скобами. Плити з робочою арматурою, що встановлені по горизонтальних швах, потрібно з’єднати (закріпити) не менше, ніж двома гаками.

При великих розмірах облицювальних плит з’єднувальні гаки потрібно встановлювати з розрахунку один гак на 0,12 м² площини плити. Сумарний перетин з’єднувальних гаків повинен відповідати перетину петель-випусків з розрахунку на однакову площу поверхні облицювання (10 м², 100 м² і т.ін.).

Плити попереднього і наступного рядів облицювання з’єднують штирями – по 2 на кожну плиту. Закріплені гаками і штирями вироби фіксують дерев’яними клинцями, що вставляються між стіною і облицюванням.

Після перевірки правильності встановлення і фіксації плит в ряду простір між стіною і облицюванням (пазуху) потрібно заповнити цементно-піщаним розчином на висоту 200-250 мм. Для цього рекомендується розчин такого складу: пуцолановий портландцемент марки не нижчої 300 і пісок, що взяті у співвідношенні 1:3 за масою (1:2 за об’ємом).

Розчин потрібно використати протягом години після його приготування. Заповнювати пазухи розчином, що простояв більше години, не дозволяється.

Після заповнення пазух розчин, що виступає з швів облицювання, потрібно зняти, а шви очистити на глибину 15-20 мм для того, щоб потім заповнити їх потрібним матеріалом.

Через 48 годин потрібно заповнити розчином верхню частину пазухи, що залишилася незаповненою, а після твердіння розчину заповнити вертикальні шви.

Горизонтальні шви заповнюються цементно-піщаним розчином при встановленні кожного наступного ряду.

При виконанні облицювання з білого мармуру, доломіту, травертину, черепашника вертикальні шви рекомендується заповнювати тістом, що готується з білого цементу, суміші лугостійких і атмосферостійких пігментів (сурик залізний, охра, рідкосайд, фталоціанін і т.ін) у відповідності до кольору облицювальних каменів.

Шви між виробами цоколя, кришок парапетів, квітників, басейнів потрібно заповнювати ефективними вулканізувальними герметиками – кремнійорганічними – еластосил 11-06 або тіоколовими АМ-05, КБ-05. Герметизацію швів цими матеріалами потрібно виконувати в суху погоду по сухих поверхнях при температурі повітря не нижчій +5^оС.

Верхній ряд облицювання на ділянках фасаду, що виступають, виконують з плит, що мають краї з зовнішнім скосом для стікання води. Наступний ряд встановлюють так, щоб він був вищим стіни або парапету на 15-20 мм для укладання прошарку під накривальні плити, якими перекривається верхній край стіни і парапетів. Для накривальних плит рекомендується використовувати вироби з каменів кристалічних порід (граніт, базальт і т.ін.), що мають ширину на 5-6 см більшу ширини торця стіни, який перекривається, і на тильній стіні мають поздовжні пази-крапельники для перешкоди затіканню води у шви верхнього ряду облицювання.

У накривальних плитах потрібно з тильного боку просвердлити отвори для їх закріплення на закладних або забити в парапет металеві штирі (на кожну плиту два штиря). Укладати накривальні плити на верхній край парапету потрібно з нахилом 1-2^о зовні для стікання води на шар цементно-піщаного розчину товщиною 15-20 мм, що нанесений на металеву сітку, яка закріпляється на стіні або парапеті.

Для цього рекомендується розчин такого складу: пісок кварцовий і пуцолановий портландцемент у співвідношенні 2:1 за масою (1,4:1 за об’ємом).

Без механічного закріплення дозволяється облицьовувати фасадні поверхні плитами з травертину товщиною 10 мм при цьому стіни з глиняної цегли викладаються без закладних петель-випусків і робочої арматури.

До початку робіт з облицювання поверхні потрібно виконувати такі операції:

– перевірити вертикальність ділянки стіни на висоту облицювання за допомогою будівельного виска і прямолінійність всієї стіни за допомогою виска;

– закріпити вертикальні і горизонтальні шнури на стіні для того, щоб мінімальний зазор між стіною і облицюванням дорівнював 10 мм. При зазорі на ділянках стіни, що западають, більшому 25 мм, на ці місця закріплюють металеву сітку і перед облицюванням вирівнюють цементно-піщаним розчином марки 100;

– промити і змочити водою всю поверхню стіни і тильну поверхню плит для забезпечення потрібного зчеплення з піщано-цементним розчином.

Для закріплення плит рекомендується використовувати розчин такого самого складу, як для заповнення пазух при облицюванні стін плитами з природного каменя із застосуванням закріплень.

Розчин потрібно наносити на всю поверхню плити рівним шаром так, щоб він трохи виступав за контур плити по всьому периметру, а потім відрізовкою видалити залишки шару розчину з усіх боків. Потім плиту встановлюють на місце, притискують і приступають до ущільнення розчину. Тонкомірні плити встановлюють на стіну горизонтальними або вертикальними рядами з перев’язкою швів. Товщина швів між плитами повинна бути 3-4 мм. Після твердіння розчину відкриті вертикальні і горизонтальні шви заповнюють розчином на білому або кольоровому цементі.

Для облицювання фасадів штучними виробами рекомендується використовувати морозостійкі керамічні плитки і килими з них, вироби з шлакоситалу, склокремнезиту, сиграну, скломармуру. Причому, керамічні плити і килими з них потрібно використовувати для облицювання поверхонь фасадів, а всі інші – для облицювання цоколя і для декоративного опорядження перших поверхів (вхід у будівлю, арка і т.ін.). При використанні шлакоситалових плит потрібно пам’ятати, що їх розміри не повинні перевищувати 600×600 мм.

Керамічні плити при облицюванні поверхонь будівель потрібно розміщати горизонтальними або вертикальними рядами: “шов” у “шов”, або урозбіжку – з правильним довільним чергуванням поперечних швів в рядах облицювання.

Закріпляти керамічні і склокремнезитові плити рекомендується на цементно- піщаному розчині марки 150 такого складу: цемент і пісок у співвідношенні 1:3 за масою. Для облицювальних плит білого кольору рекомендується використовувати портландцемент, а для кольорових – пуцолановий. Марка цементу повинна бути не нижчою 300, а рухливість розчину 5-6 см за стандартним конусом. Плити із скломармуру, сиграну, марбліту, шлакоситалу потрібно виконувати на розчині складу 1:2 за масою з використанням пуцоланового цементу. Використовувати полімерцементи для виконання зовнішніх облицювальних робіт не дозволяється.
Після твердіння розчину в пазухах відкриті шви між плитками потрібно старанно заповнити цементно-піщаним розчином (крупність піску не більша 1,2 мм). В залежності від вимог проекту, для заповнення швів дозволяється використовувати білий, сірий або кольоровий розчин.

Перед виконанням облицювання фасадів керамічною плиткою поверхні потрібно очистити від пилу, забруднення і зволожити водою. Бетонну поверхню стін від карбонізованого шару рекомендується очищати металевими щітками і насікати за допомогою інструменту (на 1 м² поверхні виконується не менше 50 насічок). Після насікання поверхню потрібно зволожити.

Керамічні глазуровані і неглазуровані плитки перед використанням рекомендується очистити, а тильний бік, крім того, зволожити короткочасним легким занурюванням у воду, або у цементний розчин (плитка занурюється у воду на 3-5 секунд). Замочувати плитки більше як на 1-2 хвилини не рекомендується тому, що за цей час плитка на 100% водонасичується і після нанесення на неї розчину, встановлення на місце облицювання з легким простукуванням кирочкою, між плиткою і розчином утворюється водяна плівка, яка потім призводить до відривання плитки від поверхні за рахунок власної ваги.

Вертикальність стін потрібно перевіряти за допомогою виска на всю висоту облицювання і шнуром – прямолінійність стін в межах одного архітектурного членування. Горизонтальні і вертикальні шнури потрібно закріплювати на фасадах стін з таким розрахунком, щоб мінімальний зазор між стіною і облицювальною плиткою дорівнював 10 мм. У разі, якщо зазор буде дорівнювати 20 мм і більшим, на цих ділянках потрібно закріпити металеву сітку і вирівняти їх цементно-піщаним розчином.

Технологія облицювання внутрішніх поверхонь із використанням “сухих” опоряджувальних будівельних сумішей типу “Полірем” і “Церезіт” полягає у наступному.

Після підготування поверхні виконують розмічання і визначають приблизну кількість плиток в ряду, кількість рядів, товщину швів, можливі варіанти малюнку і т.ін. Приготовлений церезитовий розчин наносять на поверхню, що облицьовується, і розрівнюють зубчастим шпателем. При цьому висота зубців шпателя дорівнює приблизно 10 мм.

Укладання плитки починають з місць приєднання, перетинів, кутів.
Плитка може вкладатись по маякових елементах з послідуючим вкладанням шнура.
При цьому шнур може вкладатись як по горизонталі, так і по вертикалі або в будь- якому необхідному положенні. Для забезпечення однакової товщини горизонтальних і вертикальних швів використовуються спеціальні пластикові шаблонні елементи.

При необхідності, плитку розрізують для надання необхідної форми і розмірів, а також свердлять у ній отвори.

Після вкладання плиток по всій поверхні або при великих обсягах робіт на визначеній захватці роблять технологічну перерву. Перерва триває 24 години. Цей час необхідний для придбання міцності церезитового розчину.

Після цього готують розчин для зароблення швів між плитками. Причому такий розчин може мати будь-який колір, в залежності від пігменту. Розчин готують рухливої консистенції і наносять гумовим шпателем на облицьовану поверхню, заповнюючи шви.

Після часткового зчеплення розчину швів, затирають шви губкою і очищують поверхню плиток. Після закінчення поверхню витирають сухою ганчіркою.

За останні роки дуже відомою у всьому світі стало облицювання внутрішніх поверхонь будівель і споруд із використанням плиток з природних кам’яних матеріалів. Найчастіше з цією метою використовується граніт, мармур, травертин, габро, доломіт і деякі інші види каменя.

Технологія вкладання плиток з природного каменя розрізняється в залежності від розмірів і товщин плиток. Сучасне каменерізальне обладнання дозволяє нарізати кам’яні плитки товщиною 5-8 мм. У цьому випадку вкладання плиток виконується аналогічно вкладанню керамічних плиток. Якщо кам’яні плитки мають товщину більшу 10 мм і великі розміри, то вкладанню передує встановлення додаткових елементів кріплень. Найчастіше з цією метою використовується металева сітка або каркас з арматурних стержнів, який кріпиться до поверхні анкерами. Після ретельного розмічання передбачуваного укладання плитки у верхньому краї плитки виконують пропилювання. Ці пропилювання потрібні для встановлення в них елементів кріплення, які зв’язуються з металевим каркасом (рис. 4.3.3). Отже, на підготовлену плитку наноситься шар цементно-піщаного розчину і вона встановлюється на поверхні. До положення, яке вимагається, плитка доводиться легким постукуванням гумовим молотком.

Після вкладання ряду плиток робиться технологічна перерва тривалістю не меншою 12 годин для зчеплення розчину. Після цього незаповнені порожнини між облицьовуваною поверхнею і плиткою заливають рідким цементним розчином і приступають до вкладання наступного ряду.

Облицювання поверхонь стін полімерними плитками відрізняється від облицювання керамічними плитками тим, що останні наклеюються на поверхню спеціальними клеями і клейкими масами. Плитки з полімерних матеріалів, як правило, гнучкі і тому якість їх наклеювання залежить від якості облицьовуваної поверхні. Тому поверхні попередньо вирівнюються і шпаклюються. Особливо ретельно готуються стелі. Їх додатково ґрунтують для забезпечення адгезії (кращого зчеплення) клейкої суміші з поверхнею конструкції стелі. Наносять клейку суміш шпателем.

По клейкій суміші вкладають полімерні плитки, забезпечуючи щільне приєднання по всій поверхні плитки. Зароблення швів між плитками виконується в процесі наклеювання плиток або після виконання робіт на захватці і часткового зчеплення клею.

При використанні клейової суміші “Полірем СКп” особливу увагу слід звертати на підготування основи. Вона повинна бути достатньо міцною та чистою. Пил, мастила, цементний клей, водорозчинні фарби, залишки штукатурки та інші речовини, що послаблюють адгезію, повинні бути видаленими. Бажаним є очищення поверхні водою, що містить соду.

Пластикові пофарбовані поверхні обробляються наждаковим папером для створення шороховатості. Пил, що з’являється, видаляється, після чого поверхню основи необхідно вимити. При зовнішніх роботах поверхня повинна мати мінеральну основу. Бруд, цементний клей, мастила і т.ін.
видаляються з поверхні піскоструминевою машиною. Потім поверхню миють водою під тиском. Перед вкладанням плит поверхня вирівнюється клейовою масою (при величині нерівностей до 5 мм) або шпаклювальною масою “Полірем СШт-421”. Для збільшення адгезії плитки до основи поверхню основи можна обробити грунтувальною дисперсією “Полірем СДг”. Ця операція особливо важлива при влаштуванні плитки на основи з пористих матеріалів (легкий бетон і т.ін.). Роботи з підготування основи необхідно виконувати не раніше, ніж за добу до початку основних робіт.

В процесі роботи і протягом наступних двох діб температура навколишнього середовища, розчинової суміші, основи і облицювальних плит повинна бути від +10ºС до +30ºС. Всі наведені рекомндації є ефективними при температурі +20ºС і відносній вологості повітря 60%.

Для приготування розчинової суміші використовується тільки чиста вода. В суху суміш додається необхідна кількість води і все ретельно перемішується до отримання однорідної маси без згущень і грудок. Композиція розмішується вручну або за допомогою електродриля з мішалкою. Після перемішування розчинова суміш повинна відстоятись протягом 10 хвилин для “дозрівання”, а потім, коли “дозріє”, суміш знову перемішується. При загущенні розчинової суміші її слід “оживити” короткочасним перемішуванням без додавання води. “Робочий” час розчинової суміші не більший 2 годин. В нормальних умовах, бажано, використовувати свіжоприготовлену розчинову суміш протягом 0,5 год. Витрати води 0,22–0,3 л на 1 кг сухої суміші, в залежності від складу суміші і зовнішніх умов (температура основи і навколишнього середовища, матеріалу основи, пористості поверхні основи і т.ін.).

Плитка повинна бути сухою і чистою. Розчинова суміш наноситься гладеньким боком шпателя, а наступним рухом “прочісується” його зубчастим боком, бажано в одному напрямку. Для мозаїки шпатель повинен мати зубець величиною 4 мм, для плиток розміром 15×15 см – 6 мм. Для великих плиток, що мають рельєфний зворотній бік – шпатель із зубцями 8 мм, при цьому розчинова суміш наноситься не тільки на основу, але й на зворотній бік плитки. Розчинову суміш слід наносити на таку площу основи, яку можна облицювати протягом 10-15 хвилин, в залежності від її пористості і температури навколишнього середовища.

Плитки попередньо не замочувати!

Плитка щільно вкладається на основу і вдавлюється в розчинову масу невеликими обертальними рухами. Не рекомендується вкладати плитки “на стик” щільно одна до одної. Мінімальна ширина шва – 2 мм. Завдяки властивостям клейової суміші “Полірем СКп” вкладені на стіні плитки не сповзають, їх розташування можна коректувати протягом 10 хвилин після вкладання. Плитка вкладається з відкритими швами, горизонтальні шви на стінах виставляються за допомогою мірної мотузки або металевої лінійки, вертикальні шви – за допомогою нових (пластмасових) “хрестів”.

Для перевірки зчеплення плитки з розчиновою масою, потрібно відокремити плитку від основи і перевірити її зворотній бік. При хорошому щепленні не менше 90% зворотного боку плитки повинно бути покритим розчиновою масою. При вкладанні плитки розчинова маса не повинна підніматись більше, ніж на половину глибини шва. Залишки розчинової маси, що не засохли, видаляються вологою губкою.

Свіжовкладена плитка залишається на 24-48 годин, після чого шви між плитками розшиваються затиральною розчиновою сумішшю “Полірем СЗм”.

Для приготування розчинової суміші використовується тільки чиста вода. До сухої суміші додається необхідна кількість води і все ретельно перемішується до отримання однорідної маси без згущень і грудок. Маса розмішується вручну або за допомогою електродриля з мішалкою. Після перемішування розчинова суміш повинна відстоятись протягом 10 хвилин для “дозрівання”, а потім “дозрівша” суміш знову перемішується. При загущенні розчинової суміші її слід “оживити” короткочасним перемішуванням без додавання води.

“Робочий” час розчинової суміші не менший 1 години. В нормальних умовах, бажано, використовувати свіжоприготовлену розчинову суміш протягом 0,5 годин. Витрати води 0,17-0,3 л на 1 кг сухої суміші, в залежності від складу суміші і зовнішніх умов.

Розшивання швів можна починати після закінчення регламентованої тривалості, що вказана в інструкції по використанню клейової розчинової суміші “Полірем СКп”.

У випадку використання звичайного цементного розчину шви слід розшивати не раніше 7 днів після влаштування плити. При розшивані старого облицювання шви слід достатньо глибоко видовбати, а основу зволожити чистою водою. У випадку розшивання плиток з матовою або пористою поверхнею необхідно виконати пробне розшивання на невеликій ділянці.

Поверхню плиток очистити вологою губкою. Щільно і без розривів заповнити шви розчиновою сумішшю. Розчинову суміш вкладати на плитки гумовою терткою або гумовим шпателем. Просуваючи інструмент під кутом, розчинову суміш вдавлювати у шви. Надлишок розчинової суміші знімати з поверхні плиток, знову вдавлюючи її у шви. Широкі шви можна також заповнювати, використовуючи кельму та інші традиційні інструменти для розшивки. Розшиту поверхню очистити вологою, чисто промитою губкою. Не рекомендується поспішно та інтенсивно змивати поверхню шва, щоб не змити затиральну масу та піщинки. Наліт, що висох, зняти з плиток м’якою сухою ганчіркою. При необхідності, для попередження пересихання маси, шов необхідно протирати вологою губкою.

Улаштування облицювання з блоків і плит. Блоками і плитами з природного каменю, декоративного бетону, кераміки, скла можна облицювати як зовнішні, так і внутрішні поверхні будівель.

При улаштуванні облицювання одночасно із зведенням конструкцій елементи облицювання закладають вперевязку з муруванням (рис. 4.3.3, а) або кріплять на металевих анкерах (рис. 4.3.3, б, в). Вперевязку виконують облицювання з лицьової цегли, вапняку, бетонних і керамічних блоків. Перев’язку можна робити не суцільну. Так, лицьова цегла допускає перев’язку через вісім рядів. Конструктивна схема облицювання у всіх випадках визначається проектом.

На металевих анкерах, як правило, виконують облицювання плитами з різних порід природного каменю, а також з декоративних бетонних і залізобетонних плит.

Облицювання поверхні цегляного мурування на висоту до 13 м можна кріпити жорстко до мурування; при більшій висоті облицювання роблять з ковзаючою анкеровкой, що допускає роздільне осідання мурування і облицювання.

При зведенні монолітних і залізобетонних конструкцій використовують панельне облицювання як опалубку-оболонку, що заанкеровується в тіло бетону випусками арматури облицювальної панелі.

Плити природного каменю поступають на будівельний майданчик з маркуванням з тильного боку, з готовими гніздами або пазами для установки піронів, скоб і інших кріпильних деталей. Лицьову сторону шліфованих і полірованих плит після їх установки покривають розчином глини або обклеюють будівельним папером щоб уникнути псування поверхні при виконанні інших робіт.

Кріплення облицювання металевими анкерами при улаштуванні його одночасно з муруванням починають з установки цокольного облицювального ряду.

Спочатку вивіряють горизонтальність обріза фундаменту, встановлюють порядовки, а потім розмічають положення плит облицювання цоколя і місця установки пристосувань для їх закріплення.

Послідовність установки облицювальних блоків або плит вказують в проекті.

Установку блоків або плит починають з кутів будівлі, а на межах захваток – з простінків, що обмежують захватки. Після тимчасового закріплення плит облицювання (рис. 4.3.4, в) приступають до мурування тіла стіни, ведучи її впритул до облицювання із заповненням простору між облицюванням і муруванням розчином, закладаючи заставні деталі в гнізда на плитах і в мурування (рис. 4.3.4, б). Очищення лицьової поверхні від захисного шару і оброблення або зачеканку швів виконують з підвісних підмостей з боку облицьованої поверхні після закінчення всіх будівельних робіт.

По готових конструкціях установку облицювання виконують як з жорсткою, так і ковзаючою анкеровкою.

 

 Рис. 4.3.3. Улаштування облицювання зовнішніх стін одночасно з веденням мурування:

а – вперевязку з муруванням; б – з жорстким кріпленням до мурування; в – пристосування для тимчасового закріплення плит; 1 – облицювання; 2 – мурування; 3 – деталі жорстких кріплень для ведення облицювання природним каменем одночасно з муруванням; 4 – те ж, штучними декоративними плитами; 5 – пірони; 6 – пристосування для тимчасового закріплення плит облицювання

 

Улаштування облицювання з жорсткою анкеровкою починають з установки облицювальних плит на виступаючі обрізи конструкцій підземної частини, з нанесеним на них цементно-піщаного розчином марки не нижче 50.

Розсортовані матеріали і плити з розсвердленими для кріплення отворами розташовують на обрізі фундаменту, під кожен елемент облицювання поміщають по парі клинів. Першу плиту встановлюють по виску і рівню, закріплюючи верхній край плити тимчасовими затяжками або натяжними клинами (рис. 4.3.4, а), які потім замінюють постійними кріпленнями. Перед установкою сусідньої плити вставляють пірони, що фіксують вертикальний шов.

Після установки першого ряду шви між плитами законопачують, порожнину між облицьованою конструкцією і плитами облицювання на 3/4 висоти заливають розчином з ущільненням його віброштиком.

Наступний ряд облицювання встановлюють на кромки плити нижчележачого ряду, фіксуючи кожну плиту не менше чим двома піронами, встановленими на плитах нижнього ряду облицювання. Залежно від проектного рішення наступні ряди можна укладати на розчинах з гідрофобними і пластифікуючими добавками або насухо на свинцевих листових прокладках. Останні застосовують при шліфованому і полірованому облицюванні з твердих порід каменю.

При установці подальших рядів всі операції повторюють. Розшивання або зачеканку швів виконують після закінчення кріплення всього облицювання.

Облицювання з ковзаючою анкеровкою по готових конструкціях кріплять до наперед встановленим вертикально і жорстко закладеним в основу сталевим стрижням (рис. 4.3.4, б). Анкери для кріплення стрижнів можна закладати при веденні мурування або зведенні монолітних конструкцій або встановлювати їх на готові стіни, що пов’язано із збільшенням працевитрат на засвердлювання отворів і установку анкерів. До металевих стрижнів плити кріплять крюками. Технологія установки деталей облицювання така ж як з жорсткою анкеровкою. Простір між облицюванням і стіною можна не заповнювати суцільно розчином, якщо він не перевищує 50 мм. В цьому випадку достатньо цеметний розчин залити смугами уздовж горизонтальних швів, щоб захистити металеві кріплення від корозії.

 

 

Рис. 4.3.4. Улаштування облицювання плитами по готових стінах:
а – тимчасове закріплення ряду облицювання з жорсткою анкеровкою; б – установка облицювання з ковзаючою анкеровкою; в – кріплення штучних облицювальних плит; 1 – зрівняльні клини; 2 – натяжний клин; 3 – тимчасовий натяжний анкер; 4 – отвори для анкерів і піронів; 5 – розчин; 6 – пірон; 7 – вертикальні стрижні; 8 – анкери для кріплення стрижнів; 9 – ковзаючі анкери; 10 – горизонтальний ковзаючий стрижень; 11 – монтажні петлі; 12 – анкерний крюк; 13 – дротяні кріплення монтажних петель до анкерів

 

Технологія облицювання плитами з штучних матеріалів відрізняється від облицювання природним каменем тим, що в штучних елементах є монтажні петлі або румпа, що виключає трудомісткі операції по виробленню гнізд для кріпильних деталей. Облицювальні плити кріплять до анкерних крюків, закладених в стіні (рис. 4.3.4, в).

Улаштування облицювання з плиток.
Плиткові облицювальні вироби для вертикальних поверхонь випускають з природних матеріалів (мармур, черепашник, травертин і ін.) і штучних (кераміка, скло, бетон і пластмаса). Вони можуть мати вид килимів, набраних на паперову основу, з керамічної або скляної плитки, що називаються килимовою мозаїкою.

Розміри плиток з різних матеріалів – 22,3...600 мм по довжині, до 400 мм по ширині і 1,25...30 мм по товщині. Керамічні плитки іноді роблять фігурними в габаритах до 300 мм.

Дрібнорозмірні плитки встановлюють на розчинах, мастиках і клеях.

Облицювання поверхонь зовнішніх стін керамічними, скляними плитками і килимовою мозаїкою виконують в заводських умовах.

Установку облицювання на розчині виконують по цегляному муруванні, по простій штукатурці і бетонним незаглаженим поверхням. Перед облицюванням усувають відхилення від вертикалі, що перевищують 15 мм, наносячи цементний розчин без заглажування.

Для кріплення плиток до поверхонь застосовують цементно-піщані розчини різних складів залежно від виду облицювальних матеріалів і облицьовуємих конструкцій. Щоб підвищити технологічність розчину, міцність зчеплення облицювання з матеріалами основи і удароміцності облицювань в розчин вводять полімерні добавки в середньому до 20% маси в’яжучого.

Тильну сторону скляних плиток обробляють гарячим бітумом (при глушеному склі) або рідким склом (при прозорому матеріалі) і посипають піском. Після твердіння покриттів тильні поверхні стають шорсткими, що покращує їх зчеплення з розчином.

Облицювальні роботи починають з розкладки плиток по укладеному строго горизонтально бруску на перекритті вздовж стіни, яку ведуть від центральної осі опоряджуємої поверхні (рис. 4.3.5, а). Перед облицюванням поверхню основи змочують водою, а тильну поверхню облицювальних матеріалів протирають вологою щіткою або ганчіркою.

Подальші технологічні операції по облицюванню виконують в наступному порядку. Спочатку за допомогою виска і правила на облицьовуємій поверхні встановлюють плитки-марки по верхній і нижній межах облицьовуємої панелі на відстанях, кратних довжині рейки-правила. Потім влаштовують маякові вертикальні ряди на відстані не більше 4000 мм один від одного. Облицювання встановлюють від низу до верху, звіряючи положення кожного ряду з маяковими рядами і марками з використанням шнура і правила.

Для збереження потрібної товщини шва між плитами при розкладці плиток, установці маяків і виведенні маякових рядів використовують рейку і шаблон, або скобу, товщина яких рівна розміру шва, передбаченому проектом.

Установку кожної плитки починають з нанесення на її тильну поверхню порції розчину. Плитку підносять до основи в горизонтальному положенні, спирають на нижчеукладену або на маякову рейку і переводять у вертикальне положення, притискуючи до основи і витісняючи надлишки розчину до вирівнювання з поверхнею раніше укладеної плитки.

Правильність винесення облицювальної плитки від основи перевіряють правилом по плитках-марках. Кожен свіжоукладений горизонтальний ряд проливають розчином, заповнюючи пазухи, що утворилися по контуру плиток. По заповненню всієї облицьовуваної поверхні розчищають шви і заповнюють їх декоративним розчином.

Облицювання влаштовують “шов в шов” і з перев’язкою рядів. При облицьовуванні “шов в шов” для прискорення процесу облицювання використовують шаблони (рис. 4.3.5, б).

Улаштування облицювання на мастиках і клеях вимагає ретельно підготовлених в будівельних або заводських умовах облицьовуємих поверхонь. На мастиках і клеях кріплять керамічні, скляні і синтетичні плитки, а також тонкі плитки з деяких порід природного каменю.

 

 

Рис. 4.3.5. Улаштування облицювання стін з керамічної плитки на розчині:
а – технологічна схема виконання облицювання; б – схема укладання плиток за допомогою шаблону; 1 – горизонтальний брусок; 2 – маяки; 3 – маякові ряди; 4 – шнур; 5 – порядовки; 6 – шаблон; 7 – облицювальні плитки

 

Для кріплення облицювання застосовують, залежно від матеріалу облицювання, каніфольні, полімерцементні, перхлорвінілові, кумаронокаучукові, глинобітумні, бітумно-силікатні, карбінольні, карбоксіцементно-піщані, колоїдно-цементний клей (КЦК) і інші мастики і клеї, що рекомендуються заводами-виготовлювачами для полімерних плиток.

Операції по розбиттю поверхні, установці маякових плиток і маякових рядів виконують так само, як при улаштуванні облицювання на розчині. На вирівняну і очищену поверхню основи наносять за допомогою пістолета або щітки шар розрідженої мастики або клею, що є ґрунтом.

На свіжонанесений ґрунт до установки облицювальних плиток наносять шар мастики, розрівнюючи його напівтерком або сталевою гладилкою. Установку плиток ведуть горизонтальними рядами із застосуванням порядовок і шнурів, перевіряючи вертикальність виском. На тильну сторону плитки наносять шпателем або щіткою мастику або клей, витримують до набирання ними потрібної в’язкості і встановлюють плитку на місце, надійно притискуючи на декілька секунд. При використанні мастики плитку притискують, контролюючи за допомогою правила потрібну товщину шару мастики (2...3 мм) і осаджуючи плитки ударами дерев’яного бруска.

 

 

Рис. 4.3.6. Улаштування облицювання з листових матеріалів:
а – тимчасове закріплення приклеюваних листів або плит ґвинтовими упорами; б – схема установки облицювальних листів по металевому каркасу перегородки; 1 – облицювальний лист; 2 – ґвинтовий упор; 3 – притискний брусок; 4 – стійка металевого каркаса; 5 – плінтус

 

Улаштування облицьовки з листових матеріалів.

Таке облицювання є найбільш індустріальним при опорядженні внутрішніх поверхонь будівель.

Багато виробів мають закінчену опоряджену поверхню, що не вимагає малярних або шпалерних робіт.
Облицювання з листових матеріалів виконують за допомогою наклейки на підготовлену поверхню, приклеїка до контурних маяків, кріплення цвяхами, шурупами або іншими кріпильними пристроями до вивірених каркасів (металевих або дерев’яних).

Улаштування облицювання за допомогою наклейки починають з розбиття основних поверхонь на дзеркала, що набирають з цілісних листів, фризових або добірних смуг. Під облицювання шпалерами допускають будь-які співвідношення цілісних або добірних листів. При улаштуванні облицювання з декоративно підкресленими швами розкладку і розкрій листів ведуть строго за проектом.

Перед наклейкою листів основу ґрунтують, як і при наклейці дрібнорозмірних плиток, і витримують певний час. Потім проклеюють основу і тильну поверхню листів і після придбання клеями в’язкості прикладають листи облицювання до основи, фіксуючи ґвинтовими упорами (рис. 4.3.6, а).

Гіпсокартонні листи застосовують в приміщеннях з сухим режимом експлуатації. До всіх основ, окрім бетонних, їх приклеюють гіпсовими мастиками; до бетонних – бітумними. Деревостружкові (ДСП) і деревоволокнисті (ДВП) плити, декоративний паперово-шаруватий пластик і азбестоцементні листи приклеюють до бетонної основи каніфольною, кумароновою і дифенольною мастиками, а до дерев’яних – крім того, клеями МФ-17 і ФР-12. Товщина шару склеювальних складів не повинна перевищувати 8 мм для гіпсових мастик і 5 мм – для всіх інших.

Улаштування облицювання з листів по контурних маяках починають з улаштування маяків з будівельних розчинів, як і для високоякісних штукатурок. Їх влаштовують по лінії розмітки контура листів, на цегляних і нерівних бетонних поверхнях.

Процес приклеювання до маяків аналогічний описаному вище процесу суцільного приклеювання. Після нанесення склеювального складу на контур листа і маякові смуги між ними під облицювальний лист наносять мазки розчину, що перевищують висоту маяків удвічі, розташовуючи їх довільно на відстані в середньому 0,5 м між їх центрами. Потім лист прикладають до контурних маяків, зім’явши мастикові мазки, і фіксують його притискними щитами або брусками на ґвинтових упорах до повного твердения склеювальних складів і мастик.

Кріплення листів до каркаса виконують за допомогою цвяхів, шурупів, металевих або пластмасових розкладок спеціального профілю (рис. 4.3.6, б).

Каркас роблять з металевих гнутих профілів, дерев’яного бруса або необрізаних дощок, що прикріплюються до цегляних і бетонних конструкцій за допомогою дюбелів або пробок, вивіряючи положення елементів каркаса по вертикалі і горизонталі.

Крок каркаса повинен відповідати розміру облицювальних листів або бути йому кратним. В даний час широке застосування отримують перегородки з гіпсокартонних листів, які кріплять до каркаса з металевих профілів.

 

Улаштування підвісних стель.

При будівництві громадських, адміністративних будівель, будівель науково- дослідних, учбових, проектних інститутів, а також деяких виробничих будівель широко застосовують так звані підвісні стелі.

У якості матеріалу для таких стель зазвичай використовують різного роду акустичні плити, до яких відносять: звукопоглинальні деревоволокнисті плити, азбестоцементні акустичні плити, акустичні гіпсові плити, плити з силакпора, мінераловатні звукопоглинальні плити і плитки з травертину.

Каркас для кріплення листів і плит підвісної стелі влаштовують із сталевих або алюмінієвих профілів спеціального перетину, а також з алюмінієвих елементів, і за допомогою підвісок кріплять до випусків з арматурної сталі, що закладаються в шви між залізобетонними панелями або приварюваними до металевих балок і ферм (рис. 4.3.7). Відсортовані елементи підвісної стелі в певній послідовності заводять пазами на полиці профілів каркаса.

 

 

Рис. 4.3.7. Улаштування облицювання стель плитками “акмігран”:
1 – направляючий профіль; 2 підвіски; 3 – тримальна арматура; 4 – стрижень, закладений в перекриття; 5 – з’єднувальна скоба; 6 – плита “акмігран”

 

Деревоволокнисті або деревостружкові плити кріплять шурупами або болтами до дерев’яних рейок каркаса.

Виконання облицювальних робіт в зимовий час
Облицювальні роботи взимку ведуть тільки в опалювальних або спеціально обігрівних приміщеннях, оскільки твердіння склеювальних в’яжучих речовин відбувається тільки при плюсовій температурі. Температура поверхонь, що найбільш охололи, повинна бути не нижче +8°С (на висоті 0,5 м від підлоги); відносна вологість повітря – не вище 70%. Такий режим встановлюють за дві доби до початку облицювальних робіт і підтримують протягом 15 днів після їх закінчення. До початку робіт цементні розчини, синтетичні клеї і мастики повинні мати температуру не нижче +15°С. Замерзлі цементні розчини не придатні до вживання і розігріванню не підлягають. У товарні розчини для зовнішнього і внутрішньо-майданчикового транспортування, щоб вони не замерзали, вводять протиморозні добавки – 3...10% маси цементу залежно від температури повітря.

У зимовий період доцільно розчини готувати на будівельному майданчику з сухих товарних сумішей, замішуючи їх підігрітою до +40°С водою, і подавати до робочих місць в спеціальних утеплених ящиках.
Внутрішнє облицювання взимку допускається виконувати в будівлях, які опалюються, при стійкій плюсовій температурі не меншій +5ºС. Стіни та перегородки не повинні бути промерзлими. У приміщеннях будівель і споруд, що зводяться з виконаним внутрішнім облицюванням взимку не допускається вимикати опалення для запобігання її руйнування.

 

При виконанні облицювальних робіт поверхні стін і підлоги покривають плитковими матеріалами.

 

Плиткові матеріали – це  дрібноштучні керамічні плитки, плитки з природного каменя, бетону, полімерів.

 

Найчастіше використовують керамічну плитку. Вона буває матовою і вкритою глазур’ю, гладенькою і шорсткою. Плитки можуть бути одноколірними і з малюнком. Зворотний бік плиток роблять рифленим, що поліпшує кріплення їх до стіни. Форма плиток буває квадратною і прямокутною. Плитка може мати один або декілька країв із заокругленням. Такі вироби називають плитками із завалом. Для кутових з’єднань стін, карнизів і плінтусів використовують особливі плитки, які називають фасонними. Різні варіанти плиток показані на рис. 4.2.1.

Облицювання надійно захищає конструкції від впливу навколишнього середовища і легко очищується від забруднень.

Кріплення плиткових матеріалів до поверхні будівельних конструкцій виконують за допомогою цементно-піщаного розчину або полімерцементної мастики, а також різних синтетичних мастик. Для кріплення може бути використана густотерта олійна фарба.

При невеликому обсязі робіт розчин для кріплення плиток готують на об’єкті із сухих сумішей у невеликому розчинозмішувачі.

Матеріали і вироби, що використовуються для виконання облицювальних робіт, повинні відповідати вимогам стандартів, технічних умов і вимогам проекту.

Облицювальні вироби з природного каменю (цокольні, підвіконні і накривальні плитки, сходинки, парапети) за своїми фізико-механічними властивостями повинні відповідати технічним вимогам, що викладені в табл. 4.2.1.

Розглянемо детальніше характеристику природних каменів.

Кварцит – масивна, дуже тверда дрібнозерниста кварцова порода сірого, жовтого або червоного кольору. Твердість 7, марка – біля 4000. Добре піддається поліруванню. Використовується для архітектурних вставок при опорядженні монументальних споруд.

Граніт – складається з кварцу 20-40%, польового шпату 40-60% і слюди 5-20%. Має сірі, червоні та рожеві кольори. Твердість 7, марка для дрібно- та середньозернистого граніту 2500-3000, для крупнозернистого граніту 1000-1500. Використовується для опорядження цоколів, порталів, чистої підлоги і сходів. Гарно полірується і добре зберігає полірування.

 

Таблиця 4.2.1. Фізико-механічні властивості виробів з природного каменя

 

Примітка. Вимоги морозостійкості застосовують до каменів, вироби з яких призначаються для зовнішнього облицювання.

 

 

Рис. 4.2.1. Облицьовування стін плитками:
1 – внутрішній кут; 2, 3 – плінтусові кутники; 4 – зовнішній кут; 5 – плінтусова плитка; 6 – квадратна рядова плитка; 7 – карнизна плитка; 8 – поясок; 9, 10 – кути карниза

 

Діорит – безкварцовий різновид граніту зеленувато-сірого кольору з дрібними білими і чорними плямами. Твердість – близько 6, марка – 2300. Добре піддається стиранню, тому придатний для виготовлення сходів, легко обробляється, полірується погано, даючи лише легкий глянець.

Сієніт – безкварцовий різновид граніту світло-сірого кольору, структура середньозерниста. Обробляється легше, ніж граніт, добре полірується. Твердість – близько 6, марка – близько 2000.

Лабрадорит – крупнокристалічна кам’яна порода від темно-сірого до чорного кольору із вкрапленням іризувальних колірних веселкових включень, що додають породі виняткової декоративної цінності. Твердість лабрадориту 6, марка (в залежності від крупнозернистості) 1000-2000. Лабрадорит дуже добре полірується. Використовується для опорядження цоколів і порталів.

Габро – має повнокристалічну структуру. Колір габро переважно темний до чорного, марка (в залежності від крупнозернистості) 1000-2000. Твердість – близько 6. Використовується для опорядження цоколів і виготовлення пам’ятників.

Мармур – дрібно-, середньо- і грубозерниста кристалічна карбонатна гірська порода (у вигляді вуглекислого кальцію).

До групи мармурів відносять і щільні мармурові вапняки, а також брекчії і конгломерати карбонатного складу, що піддаються поліруванню. Твердість мармуру 3-5, марка (в залежності від зернистості) 500-700. У природі зустрічаються мармури різних кольорів: білі, сірі, чорні, кольорові. Використовуються для внутрішнього опорядження монументальних громадських будівель.

Вапняк і доломіт – карбонатні гірські породи, у яких основним породоутворювальним мінералом є кальцит. У доломіті, крім того, є і магнезит. Гірська порода, що містить тільки кальцит, називається вапняком. Вапняк називається магнезіальним при вмісті магнезиту від 6 до 12% і доломітом при вмісті магнезиту понад 20%. Твердість вапняку – близько 3, доломіту – близько 4. Колір вапняку – світло-сірий. Кращими вважаються білі вапняки з жовтуватим відтінком. Доломіт має бруднувато-жовтий колір. У північних районах для облицювання використовуються вапняки, що мають марку не меншу 500, у південних районах – вапняки марки до 200. Камені слабших марок використовують як стінний матеріал, наприклад вапняк- черепашник, що має марку до 50. Вапняки і доломіти широко використовуються як місцевий стіновий і облицювальний матеріал.

Травертин – крупнопористий вапняний туфо, білого або світло-сірого кольору. Твердість – близько 3, марка від 300 до 900.

Вулканічний туф – пориста вулканічна маса різних кольорів (від ясно-рожевого до чорного). В Україні найчастіше використовується артикський туф (Вірменія). Твердість туфу 2,5-3, марка 80-200. Широко використовується як стінний матеріал, що не вимагає облицювання.

Гіпсовий камінь – водяна сірчанокисла сіль кальцію. Зустрічається різних кольорів, добре полірується. Твердість 2, марка 300-1000. Легко обробляється різальними інструментами. Може використовуватися для внутрішнього облицювання будинків.

Тальковий камінь дуже різноманітний за кольорами. Твердість його 1-2, марка – близько 500. Використовується для виготовлення декоративних вставок.

Для визначення колірних, текстурних, технологічних і фізико-механічних властивостей каменя досліджують мінералогічний склад, структуру і текстуру каменю, об’ємну і питому вагу, пористість, міцність, схильність до стирання, морозостійкість тощо. Декоративні властивості каменя визначають його оглядом, а фізико-механічні – у лабораторії з дослідження будівельних матеріалів.

Лицювальні вироби з штучних матеріалів, такі, як кераміка (плитки керамічні фасадні й килими з них; плитки керамічні литі й килими з них; плитки керамічні для внутрішнього облицювання стін житлових, громадських і промислових будівель; цегла і камені керамічні лицювальні), склокристали (листи і плити з шлакоситалу; плити "склокремнезит", плити з  штучного склоподібного мармуру і плити з сиграну, декоративного марбліту, піноскла), за своїми фізико-механічними властивостями повинні відповідати певним технічним вимогам (табл. 4.2.2, 4.2.3).

 

Таблиця 4.2.2. Показники водопоглинання і морозостійкості керамічних плиток

 

Таблиця 4.2.3. Фізико-механічні показники плит “Пінодекор”

 

Лицювальні плити з декоративного бетону, в основному, призначаються для облицювання стін і цоколів будинків. Вони повинні відповідати вимогам, що викладені в табл. 4.2.4.

 

Таблиця 4.2.4. Показники морозостійкості й водонепроникності фасадних плит з декоративного бетону

 

При проектуванні облицювань внутрішніх і зовнішніх поверхонь будинків особливу увагу слід приділяти використанню якісних допоміжних матеріалів і дотриманню технологічних параметрів процесу лицювальних робіт.

В залежності від виду лицювальних матеріалів, що призначаються проектом, рекомендується використовувати відповідні складові розчинних сумішей на цементному і полімерцементному в’яжучому:

– виконання цоколів, укладання сходинок і накривальних плит, кріплення всіх видів виробів з природного каменю кристалічних порід, шлакоситалу, скломармуру, сиграну – на цементно-піщаному розчині (склад за масовими частками 0,4:1:2, вода:портландцемент або пуццолановий цемент:пісок) з витратою цементу 600-700 кг/м³;

– зовнішнє і внутрішнє облицювання цегляних і бетонних поверхонь виробами з природного каменю карбонатних порід, черепашника, склокералунту, морбліту, пінодекору, виробами на основі формувального і декоративного піску, а також зовнішнє облицювання керамічними плитками – на цементно-піщаній суміші марки 150 (склад за масовими частками 0,6:1:3, вода:портландцемент сірий, білий або пуццолановий портландцемент марки не нижче 400:пісок);

– внутрішнє облицювання поверхонь стін з цегли керамічними глазурованими плитками – на цементно-піщаному розчині марки 100 (склад за масовими частками 0,7:1:4, вода:портладцемент:пісок);

– внутрішнє облицювання поштукатурених, бетонних і гіпсобетонних поверхонь на полімерцементних розчинах – цементному розчині з добавкою пластифікованої полівінілацетатної емульсії (ЦПВА) або цементному розчині з добавкою натрієвої солі карбоксиметилцелюлози (ЦКМЦ).

Портландцементні розчини потрібно готувати із сухих цементно-піщаних сумішей (на портландцементі марки 100).

При використанні цементно-піщаних розчинів слід дотримуватись вимоги: живучість розчину для виконання облицювальних робіт 45-60 хвилин.

Використовувати готові розчини, що простояли більше 60 хвилин, або омоложувати їх добавкою води не дозволяється.

Склад полімерцементних розчинів поданий в табл. 4.2.5.

 Таблиця 4.2.5. Марка і склад полімерцементних розчинів

 

При виконанні облицювальних робіт такі допоміжні матеріали, як клей дисперсійний АДМ-К, клей пермінід, клей-мастика КН-2, мастики тіоколові будівельного призначення марок АМ-05 і КВ-05, клей-герметик кремнійорганічний "еластосил-11-06”, кремнійорганічні рідини 136-41, ГКЖ-11, АМСР, К-Е-30-04 тощо рекомендується використовувати тільки за призначенням, що вказане в паспорті на матеріал, технічних умовах або стандарті на ці вироби.

До сухих будівельних сумішей для облицювальних робіт відносяться модифіковані сухі суміші “Полірем” і “Церезіт”. Клейова суміш “Полірем СКп” (ТУ УВ.2.7-24918352-001-98) для наклеювання плиток на стіни і улаштування підлоги виготовляється марок СКп-101, СКп-111 і СКп-121. “Полірем СКп-101” – для приклеювання керамічної і кахельної плитки на основу з бетону, легкого бетону, цегляне мурування та інші поверхні на мінеральній основі. “Полірем СКп-111 (біла)” – для приклеювання тонкостінних плиток з природного каменю, мармуру, в тому числі світлих відтінків, на основу з бетону, легкого бетону, на цегляне мурування, на гіпсокартонні плити в сухих та вологих приміщеннях. “Полірем СКп-121 екстра” – для приклеювання керамічних плит, в тому числі великих розмірів, керамічного профільного каменя, кам’яно-керамічних і кам’яних плит, для покриття підлоги на всі основні поверхні: бетон, легкий бетон, цемент, пластик, дерево, стара плитка тощо.

Технічна характеристика цих сумішей наведена у табл. 4.2.6.

Таблиця 4.2.6. Технічні характеристики клейових сумішей

 

Клейова суміш “Полірем СКп” має такі властивості: хорошу адгезію; зручність і простоту у використанні; пластичність; легкість у нанесенні на поверхню; швидкодію (фіксація плитки відбувається за 3-5 сек.); можливість приховування невеликих нерівностей стіни; живучість – придатність до вживання 2 год.; відсутність стікання з вертикальної поверхні (щойно укладена плитка не сповзає з стіни); морозостійкість; безпечність у використанні та експлуатації.

Для заповнення (розшивання, затирання) швів при облицюванні поверхонь плитами і плитками (кахельною, керамічною, мармуровою, плитами з бетону і природного каменя), при їх влаштуванні на стінах і підлозі в сухих, вологих і мокрих приміщеннях, а також при зовнішньому облицюванні фасадів будівель або споруд використовується затиральна маса “Полірем СЗм” (ТУУ В.2.7-24918352- 001-98), яка відповідно до марок має кольори – сірий, білий і світло-сірий.

Затиральна маса “Полірем СЗм” має хороші властивості: стійкість до усадки, водо-, морозостійкість, придатність до використання при затиранні швів усіх облицювальних покриттів, зручність у використанні, екологічну чистоту і безпечність у використанні та експлуатації.

Технічна характеристика затиральної маси “Полірем СЗм” наведена в табл. 4.2.7.

Для розшивки швів матової плитки світлих відтінків, плит з натуральних каменів використовується тільки біла затиральна маса, що фарбує поверхні плит.

Приклеювальна суміш “Церезіт” для приклеювання плиток виготовляється марок СМ11, СМ14, СМ15, СМ16 “Профі” і СМ17.

Клей Церезіт СМ 11 призначається для кріплення типових кам’яних і керамічних плиток (глазурована плитка, терракота, розміром не більшим 30×30 см) на міцних, недеформованих основах, таких як бетон, цементна, або цементно-вапняна штукатурка. Розчин стійкий на вертикальних поверхнях. Додавання емульсії Церезіт СС 83 збільшує липкість до основи і дозволяє прикріпляти плитки до керамічного облицювання (“плитка на плитку”), до панелей, ангідритових основ, легкого бетону. Для будівель з поганим водогерметичним захистом, а також з високим технічно-санітарним стандартом цей клей можна використовувати як усередині, так і зовні споруд. Товщина приклеювального прошарку 2-10 мм. Не горить. Водостійкий та морозостійкий. Екологічно чистий.

 

Таблиця 4.2.7. Технічні характеристики “Полірем СЗм”

 

Приклеювальна суміш СМ 14 швидкотверднуча призначена для кріплення типових керамічних плиток (глазурована плитка, терракота, розміром не більшим 30×30 см) на міцних, недеформованих основах, таких як бетон, цементна, або цементно-вапняна штукатурка. Швидкий приріст міцності розчину дозволяє здійснити розшивку швів та експлуатацію вже через 3 години з моменту укладання плиток. Для внутрішніх і зовнішніх робіт. Розчин особливо зручний для швидкісного мурування і облицювання з метою термінового здавання об’єкта в експлуатацію. Незамінний при виконанні робіт в умовах низьких температур (але не нижчих -5°С). Водостійкий та морозостійкий. Екологічно чистий.

Приклеювальна суміш СМ 15 для мармуру призначена для кріплення на стійкі до деформації основи мармурових плит та плит з різноманітних порід природного каменя. Виключає появу плям та ефекту іржі на поверхні цих матеріалів. Швидкий приріст міцності розчину дозволяє виконати розшивку швів та експлуатацію вже через 3 години з моменту укладання плиток. Можливе використання для кріплення керамічної плитки. Розчин стійкий до атмосферного впливу. Водостійкий та морозостійкий. Екологічно чистий.

Приклеювальна суміш СМ16 “ПРОФІ” призначена для кріплення на стійкі до деформації основи фаянсових, керамічних, кам’яних та клінкерних плиток (за винятком мармурових) в умовах постійної вологи. Рекомендована для укладання мозаїки. У окремих випадках можливе використання розчину для кріплення плит з пінополістиролу. Розчин має високу пластичність і збільшений термін застигання, що дозволяє збільшити продуктивність робіт та досягти менших витрат розчину. Стійкий на вертикальних поверхнях, добра початкова адгезія. Водо- та морозостійкий.

Еластична приклеювальна суміш СМ17 призначена для приклеювання лицювальної плитки (крім мармуру) на основи, які деформуються, наприклад такі, як гнучкі перегородки, гіпсокартон, підлоги, що обігріваються, тераси, східці, балкони. Рекомендована для басейнів та в місцях, де необхідне збільшення адгезії розчину, наприклад, при використанні скляних плиток, приклеюванні плитки на плитку, а також для кріплення плит розміром більшим 30×30 см. Розчин гарантує еластичне з’єднання основи з приклеєними плитами, запобігає утворенню дотичної напруги між основою і керамічним облицюванням. Стійкий на вертикальних поверхнях. Водостійкий та морозостійкий. Екологічно чистий.

Для затирання швів виготовляється ціла гама різноколірних заповнювачів “Церезіт” марок СЕ 31, СЕ 32, СЕ 33, СЕ 34, СЕ 35, СЕ 36, СЕ 37.

Заповнювач СЕ 31 білого кольору призначений для заповнення швів шириною від 2 до 5 мм між керамічними і кам’яними плитками (за винятком мармурових) там, де не потрібна еластичність шва та його хімічна стійкість. Для використання усередині та зовні споруд. У інших випадках слід використовувати інші вироби.

Церезіт груп СЕ і СS, білого кольору. Швидко твердіє, екологічно чистий. Стійкий до усадки. Водостійкий та морозостійкий.

Заповнювач СЕ 32 сірого кольору призначений для заповнення швів шириною від 2 до 5 мм між керамічними і кам’яними плитками (за винятком мармурових) там, де не потрібна еластичність шва та його хімічна стійкість. Для використання усередині та зовні споруд. У інших випадках слід використовувати інші вироби Церезіт груп СЕ і СS. Сірого кольору. Швидко твердіє, екологічно чистий. Стійкий до усадки. Водостійкий та морозостійкий. З практичних міркувань рекомендований для розшивки швів підлоги.

Заповнювач кольоровий СЕ 33 призначений для заповнення швів шириною від 2 до 5 мм між керамічними і кам’яними плитками (за винятком мармурових) там, де не потрібна еластичність шва та його хімічна стійкість. Для використання усередині та зовні споруд. У інших випадках слід використовувати інші вироби

Церезіт груп СЕ і СS, виготовляється вісімнадцяти кольорів. Швидко твердіє, екологічно чистий. Стійкий до усадки. Водостійкий та морозостійкий.

Для утворення білого широкого шва рекомендується використовувати заповнювач СЕ 34. Він призначений для заповнення швів шириною від 4 до 15 мм між керамічними і кам’яними плитками (за винятком мармурових), цегляними і фасадними фасонними частинами, там, де не потрібна еластичність шва та його хімічна стійкість. У інших випадках слід використовувати інші вироби. Церезіт груп СЕ і СS стійкий до усадки та атмосферного впливу. Білого кольору. Водостійкий та морозостійкий.

Сірий широкий шов утворюється заповнювачем СЕ 35. Він призначений для заповнення швів шириною від 4 до 15 мм між керамічними і кам’яними плитками (за винятком мармурових), цегляними і фасадними фасонними частинами, там, де не потрібна еластичність шва та його хімічна стійкість. У інших випадках слід використовувати інші вироби. Церезіт груп СЕ і СS стійкий до усадки та атмосферного впливу. Сірого кольору. З практичних міркувань рекомендований для розшивки швів підлоги. Водостійкий та морозостійкий.

Кольоровий заповнювач СЕ 36 призначений для заповнення швів шириною від 4 до 15 мм між керамічними і кам’яними плитками (за винятком мармурових), цегляними і фасадними фасонними частинами, там, де не потрібна еластичність шва та його хімічна стійкість. У інших випадках слід використовувати інші вироби. Церезіт груп СЕ і СS стійкий до усадки і атмосферного впливу. Виготовляється восьми кольорів. Водостійкий та морозостійкий.

Для створення еластичного сірого кольору шва слугує заповнювач СЕ 37. Він призначений для заповнення швів шириною від 4 до 15 мм між керамічними і кам’яними плитками (за винятком мармурових). Властивості шва дозволяють використовувати його на основах, які деформуються, наприклад на гнучких перегородках, терасах, балконах, підлозі, що обігріваються, там, де не потрібна хімічна стійкість розчину. У інших випадках слід використовувати інші вироби.

Церезіт груп СЕ і СS, стійкий до усадки і атмосферного впливу, має сірий колір. Водостійкий та морозостійкий. Екологічно чистий.